Чимало сміху було, коли Тарас Григорович розповів, як одного разу зазвав його в густі очерети осавул Чорторогов, прийнявши його через його довгу, неголену в плаванні бороду за розкольницького попа, бахнувся перед ним на коліна, і почав просити благословення, і совав йому в руку асигнацію вартістю в двадцять п'ять карбованців "на молитви".
— Ех, ви! — реготав Бутаков. — Треба було не розчаровувати його і взяти гроші як штраф за дурість. Ці гроші не один раз вам допомогли б!
— Не здогадався, — з кумедним жалем зітхнув Шевченко. Новий вибух реготу покрив його слова.
Коли не було гостей, розходилися о десятій, і молодь одразу поринала в здоровий міцний сон, але ще довго світилися вікна першої кімнати кутінських пожильців, і, коли б хтось зазирнув у щілинку віконниці, побачив би він низько схилену над книгою голову Тараса Григоровича. Читав пожадливо: крім віршів, романів та оповідань, уважно вивчав і наукові статті, і критику, стежив за міжнародною політикою і не лишав нерозрізаним жодного відділу товстих щомісячників. Майже вивчив він і рецензію на "Космос" Гумбольдта, цікавився поки що невдалими спробами винахідників створити електричні лампи для освітлення і навіть попросив у бібліотекаря підручник фізики, вважаючи за потрібне ознайомитися і з цією наукою, якщо її теж викладають у середній школі.
В один з перших днів свого перебування в Оренбурзі Шевченко написав Лизогубові і попросив його докладно розповісти про життя на Україні, про всіх спільних знайомих і про долю кирило-мефодіїв-ських братчиків. Тоді ж Лазаревський віддав йому той лист Варвари Миколаївни Рєпніної, який він одержав для Шевченка у сорок восьмому році, коли поет був в експедиції. В цьому листі княжна благала Лазаревського сповістити її, де Тарас Григорович і що він про нього знає.
Цей лист глибоко схвилював і зворушив поета: десь існує гаряче жіноче серце, яке страждає його стражданням і тужить його тугою. Того ж дня написав він їй великого листа, дякував за пам'ять, а про себе додав такі рядки: "Не багато минуло часу, а як багато змінилося, принаймні в мені. Ви б тепер не пізнали колишнього по-дурному палкого і екзальтованого поета! Ні, я тепер надто розсудливий. Я тепер справжня протилежкість колишнього Шевченка".
Дописавши лист, він поклав перо і замислився.
Так, багато чого навчило його суворе життя, і тепер він краще знає, чого треба прагнути для рідного краю.
— Надішлю їй свій автопортрет, завтра ж домалюю його і надішлю. Хай гляне, який я став, — сказав він собі і замкнув у шухляду письмового стола дописаний лист.
Софія Іванівна додержала слова. Не минуло й тижня після їх першої розмови, як прибіг до Тараса Григоровича денщик Гурій:
— Ідіть, Тарасе Григоровичу, пані кличуть. І казали, щоб ви взяли з собою фарби й на чому малювати.
Шевченко витер руки, показав Бронекові, що треба далі робити, і пішов у головний будинок.
— Ось і ви, — зустріла його Софія Іванівна. — Знайомтесь: Микола Григорович Ісаєв165, наш добрий знайомий, — Тарас Григорович Шевченко, художник.
— Не родич померлого генерала Ісаєва? — спитав Шевченко, потиснувши руку прапорщика.
— Однофамілець, — лаконічно відповів офіцер. — Пробачте, що відірвав вас од термінової роботи, але я хотів би замовити вам свій портрет.
— Будь ласка. Олією чи аквареллю?
— Поки що аквареллю, але після Нового року — я чекаю на Новий рік підвищення — замовлю другий, олійними фарбами в натуральний зріст.
— А зараз альбомний формат вас улаштовує?
— Цілком.
— Тоді прошу до мене в майстерню. Прапорщик зам'явся.
— Ні, це незручно... Краще було б позувати тут, звичайно, коли Софія Іванівна не заперечує.
Господиня не заперечувала, тільки запропонувала перейти до неї в будуар, щоб не завадили художникові несподівані гості.
— Чудово! — підвівся Ісаєв.
І пішов вперед, як людина, що знає тут кожен куток. Він сів на низенькому кріслі, оббитому рожевим плюшем з темно-зеленими френзелями.
— А скільки з мене за цю акварель? — недбало спитав він, поки Шевченко напівспускав штори на бічному вікні, щоб не псувати освітлення.
— Три червінці, — рішуче сказав Шевченко.
— Гм!.. Дорогувато, — трохи скривився Ісаєв. — Ну що ж, я згодний, хоч ви могли б трохи поступитися, тому що в мене багато знайомих і багатьом з них, особливо дамам, забажається увічнити на полотні свою молодість та красу.
Шевченко промовчав, розкрив скриньку з фарбами, налив у склянку чистої води і почав працювати.
Офіцер був молоденький, вродливий і чепуристий. Усім своїм виглядом підкреслював, що він столична особа, жуїр, бреттер і серцеїд, і ніби між іншим попросив художника підкреслити в позі військову виправку і той особливий відбиток, який накладає на людину професія, через що завжди і скрізь пізнаєш актора, військового та священика, в якому б одязі вони не були.
— "Военный хотел, чтобы виден был Марс", — усміхнувшись, процитував Шевченко Гоголя.
Підправляючи пензлем тінь од вій і обернувшись на голос господині, він несподівано зачепив перенісся розпочатого портрета. Тоненька, ледве помітна рисочка від цього дотику пензля лягла на портрет, але від неї вираз обличчя Ісаєва раптом став грубішим, ніж в дійсності.
Шевченко це одразу помітив і потягнувся пензлем виправити та вигук Софії Іванівни його зупинив:
— Ах, як це гарно! Гляньте, eher Nicolas. Який ви тут суворий воїн, герой!
— Це випадково. Зачепив пензлем, — почав було Шевченко. Але Ісаєв вже побачив:
— Так! Чудово! Ні, ні: не займайте! Це якраз те, що я казав. Чудова, талановита робота!
"Военный хотел, чтобы виден был Марс", — вдруге, але вже про себе процитував Шевченко і раптом зрозумів, що цей прапорщик ніколи не читав Гоголя. І, мабуть, взагалі ніколи і нічого не читає, крім порнографічних віршів Баркова, деяких модних романів та військових статутів.
— Зрозуміло, — відгукнувся Ісаєв. — Кожен бажає, щоб було схоплено його... як би це висловити... внутрішній дух. А мені, як патріоту, як офіцеру, як підмурку, на якому держиться трон нашого най-яснішого монарха, природно бажати, щоб це відбилося на моїх рисах.
— Добре. Хай залишається, — спокійно відповів Шевченко, якому теж раптом схотілося залишити і навіть ще підсилити цю рисочку, цю огидну "суть", яку Ісаєв сам так яскраво висловив.