— Єсть! — по-моряцькому виструнчився Шевченко.
— Я теж поспішаю з картами — географічною, гідрографічною, топографічною та морехідною. Хочу ще дати кліматичну й живописну, та боюся — не встигну. Готую доповідь для Географічного Товариства і повний опис Аральського моря для міністерства. Роботи непочатий край. Якщо виникнуть непередбачені труднощі, приходьте до мене сюди, а ще краще на квартиру. І не раджу вам у цивільному мозолити начальству очі. Ось моя адреса, — простягнув він поету клаптик паперу, — і взагалі заходьте. Звик я до всіх вас за ці два роки і, щиро кажучи, полюбив. Дайте мені й свою адресу, тому що до Герна — не близько.
У Шевченка здригнулося серце.
— Ну, а ми ж! Коли вже так, дозвольте мені, дорогий Олексію Івановичу, від імені моїх земляків, від мене особисто і від Поспелова просити вас завітати й до нас. І я, і Ксенофонт, і весь екіпаж... ми полюбили вас, як рідного, а глас народу — глас Божий.
Бутаков почервонів, ніяково посміхнувся, і просто й тепло подякував за запрошення, потім знов заговорив своїм звичним діловим тоном:
— Щоб ви встигли, я прикомандирував до вас на допомогу ще одного художника з засланих поляків. Завтра він до вас прийде туди — до Герна. Ну, щасти вам...
Коли Шевченко вже відчиняв двері, Бутаков раптом зупинив його.
— Зачекайте хвилинку, Тарасе Григоровичу. Не знаю, відомо вам чи ні, що навесні минулого року був з Петербурга запит про вашу поведінку, теперішні погляди і стан здоров'я. Губернатор Обручов та генерал Федяєв питали про вас Мешкова і тамтешніх лікарів. Для чого був цей запит, мені невідомо, але, певно, хтось там за вас клопочеться. Так от Мєшков дав на вас прекрасну характеристику, і за підписом тутешніх начальників її надіслали до Петербурга. Відповіді поки що нема. Але важливо те, що у лікарському висновку сказано, що ви хворієте на порок серця, а тому вас перевели у нестройові.
— Як то? — не зрозумів Шевченко.
— А так, що коли б вам знов довелося потрапити в звичайні армійські умови або в похід, — вас не мають права ганяти на стройове навчання, а в поході — у бій. Можуть поставити працювати в канцелярії, в лазареті, помічником до кашовара. А оскільки ви засланець і тепер вже працюєте як художник, — ваша хвороба це ще один серйозний шанс на помилування.
— Що ж, і за це спасибі долі, — сумно посміхнувся поет.
XV. СТОЛИЧНИЙ ХУДОЖНИК
Софія Іванівна Герн любила товариство. Крім її земляків, польських засланців, до Гернів вчащало багато знайомих, від старих відставних генералів до молоденьких прапорщиків, які тільки-тільки закінчили юнкерську школу.
Також любила вона, щоб її вважали знавцем і цінителем мистецтва, хоч насправді не дуже тямила в ньому, і всі її захоплення або недбало-насмішкуваті висловлювання про якусь книжку або про п'єсу і гру акторів були привласненими чужими думками. Вона вихваляла те, що вихваляли всі, а про щось нове уникала розмов, поки не почує думок знавців. Ці безневинні хитрощі допомогли їй набути слави жінки культурної, з тонким смаком і художнім чуттям.
Коли ж їй доводилось познайомитися з актором, художником або якимсь відомим скрипалем чи піаністом, вона любила грати роль меценатки і дійсно не раз допомагала приїжджому концертантові розповсюдити квитки на концерт або зібрати грошей для хворого актора.
Почувши, що Тарас Григорович працюватиме в їх флігельку, вона наказала денщику Гурію дістати з горища старенький, але ще зовсім пристойний диван, два м'яких крісла, кілька стільців та великий стіл, на якому зручно розкласти рисунки та креслярські дошки. Вона сама повісила на вікна чисті білі занавіски, на стіл поставила попільницю та графин з водою, а в крихітній кухні розставила на полицях трохи посуду, щоб художник міг напитися чаю або щось собі підсмажити на сніданок.
Шевченко палко дякував Гернам за турботу і одразу взявся розпаковувати свої скарби.
Герни обідали о четвертій. В перший день Шевченко так захопився роботою, що забув про час, і Карл Іванович сам прийшов запросити його до столу.
— Як же ви там існували, в цьому первісному Косаралі? — розпитувала його за столом Софія Іванівна. — На кораблі — це зрозуміло, але на зимівлі?
— Іноді обідав у форті з нашою піхотою, але частіше — у нас у землянці, бо ж нам, "мореплавцям", і на суходолі варив наш корабельний кок. Часто ходив у Раїм до знайомих або заходив до маркітанта. Меткий він був чоловік: і крамницю мав, і щось на зразок їдальні, де, звичайно, більше випивали, ніж харчувалися, але гарячу страву там завжди можна було знайти.
— Так, але ж не дурно годував вас цей маркітант? Потрібні були гроші?
Тут Шевченко мимоволі зітхнув, згадавши, як важко йому діставалися ці кляті гроші.
— Іноді я малював портрети, — сказав він не відразу. — Тільки людей там небагато, а грошей у них ще менше. По червінцю за штуку брав.
— По червінцю? Який жах! Ти чуєш, Карл?! По червінцю портрет! Невже олією?!
— Звичайно, ні. Аквареллю, а іноді білилами з тушшю на кольоровому папері. Уявіть собі, непогано виходило.
— Однаково це задарма, — повторювала Софія Іванівна. — Ну, тут ми знайдемо вам замовців. Інез бідних. Я сама цим займуся.
— Але не розказуй, що Тарас Григорович мусив там так дешево брати, — вкинув Герн, добре знаючи балакучість своєї Зосі. — Тут треба інакше діяти: приїхав, мовляв, відомий петербурзький художник. Він закінчив Академію художеств по класу славетного Брюллова, писав портрети князя та княжни Рєпніних, княжни Кей-куатової та багатьох інших. Ось і вам випала нагода увічнити себе на полотні.
— Та що ти мене повчаєш! Знаю! — розсердилась Софія Іванівна. — Можете на мене покластися, Тарасе Григоровичу: знайду вам замовців, а поки що подайте вашу тарілку. Ця буженина, здається, вийшла непогано.
Потяглися дні нового життя. Вранці, нашвидку напившись чаю, поспішав Тарас Григорович у слобідку, в свою майстерню, і майже одночасно з ним приходив туди його помічник Броніслав Залеський164, або, простіше, Бронек, друг Вернера, що одразу ж, із першої зустрічі, зблизило його з Тарасом Григоровичем.
Залеський був на п'ять років молодший за Шевченка. Син лікаря з Вільно, закінчивши гімназію, вступив він у Дерптський університет і на другому курсі став активним членом таємного студентського товариства. Але товариство було виявлене. Залеського заарештували і заслали в Чернігів. Через два роки Бронеку дозволили закінчити Харківський університет, а потім він повернувся в Вільно, де працював в одній з державних установ. Через деякий час його знов заарештували і віддали в солдати в один з лінійних батальйонів Оренбурзького військового округу.