В кожній розмові бувають несподівані паузи, і ось коли така хвилина мовчання урвала її течію, Тарас Григорович підвівся, підійшов до вікна і, дивлячись на перші зорі в згаслому небі, раптом заговорив про те, що так йому наболіло:
— Найгірше — це безсонні ночі у в'язниці, коли немає ні забуття, ні відпочинку. Відчуваєш себе немов у кам'яній могилі, заздро дивишся на горобчиків, які цвірінькають за вікном, хоч добре знаєш, що на них щохвилини чатує смерть у пазурах яструба або кицьки — таких же невмолимих, як оці слідчі в синіх мундирах... І все-таки заздриш їм... Знаєте, — притишив він голос до шепоту, — мені хотілося тоді перетворитися з одної людини на сотню, на тисячу таких горобчиків і зграєю вилетіти крізь грати з того клятого каземату; або перетворитися на сотні мишей, щоб прорити підземний хід і вийти на світло по той бік мурів, а може, й ще далі — за кордоном і лише там знову стати людиною... Лежиш отак і чи спиш, чи мариш, і тобі вже здається, що й ці думки твої підслухали катюги, і кинуться тебе шукати по той бік в'язниці, і почнуть чавити чобітьми цих безпорадних мишей, в яких ховається твоя людська істота, і коли ти знов зможеш стати людиною, — виявиться, що вони розчавили твої очі або руки або роздерли твою печінку, як Прометеєві.
Губи Шевченка здригнулися. Він налив собі склянку вина і за одним духом випив. В очах Лазаревського стояли сльози, Левицький дивився в землю.
— Ави що-небудь там написали? — спитав він, з зусиллям опанувавши себе.
— Написав. Я так і назву ці вірші: "В казематі".
— Почитайте нам, якщо вам не буде боляче, — попросив Лазаревський.
Шевченко замислився.
— Деякі з них я присвятив Костомарову, — заговорив він не одразу. — Хороша він, чесна людина, але жив наче за хмарами. Гадає, що самими школами і освітою можна зробити людей гуманними і благородними. Мрійник, прекраснодушний мрійник... Ні! Навколо нас — сльози, злидні і рабство, жорстоке рабство, в якому народився і я. І словами крокодилів не зворушиш! Тут сила потрібна. Військо, гармати і гільйотина. А Костомаров — не боєць... Але я люблю його. Люблю і шаную. Його засудили до ув'язнення, після якого буде ще й заслання.
Тарас Григорович на мить замовк, може, пригадуючи початок вірша, тоді став читати. Спершу голос його звучав рівно і м'яко, але потроху став міцнішати, забринів трагічною силою:
......молітесь богу
І згадуйте один другого.
Свою Україну любіть,
Любіть її...
Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї господа моліть32.
— Як добре! — одним подихом відповіли Тарасу Григоровичу юнаки. — Будь ласка, ще!
І Шевченко знов читав.
Левицькому і Лазаревському здавалося, ніби вони бачать і камеру з вічком у дверях, і весняне сонце за вікном, і пухнасті хмаринки, і сумні очі поета, заглибленого в свої спогади, коли він дивиться крізь грати, як насилу бреде в'язничним двором старенька мати
Костомарова на останнє побачення з сином, і те, як Кобзар дякував долі, що батько і матір його вже в могилі і нема кому краяти серце за нього, за його сумну долю.
Лазаревський не витримав, одвернувся і, соромлячись своїх сліз, кулаком витирав очі.
— Ще! — глухо просив Левицький.
Очі Шевченка теж блищали непроханою вологою, але він стримався і сказав:
— Ну, годі шматувати вам нерви! Прочитаю вам один вірш веселіший, хоч і написаний він теж в казематі, — і несподівано зміцнілим голосом почав:
Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть...33
Левицький і Лазаревський підвели голови. Перед ними постав мирний весняний вечір, вчувалося гудіння хрущів, тьохкання соловейка. Слова були такі прості, що, здавалося, це навіть не вірші, а справжній краєвид ожив з усіма його звуками, ароматами, легким теплим вітерцем, що так ніжно пестить обличчя своїм оксамитовим дотиком. Щезли стіни їх небагатого парубоцького житла. Це була батьківщина, відживлена на чужині чарівною силою таланту.
Тарас Григорович замовк. Сидів, міцно стиснувши руками скроні.
— Я певен, що ваші друзі в Петербурзі доб'ються нашого звільнення. Це ж такі впливові люди, — сказав Левицький.
— Вмираючому завжди кажуть, що він видужує, а засудженому до страти, що його помилують, — гірко посміхнувся Шевченко. — А взагалі небагато бачив я волі: народився рабом, виріс у рабстві, потім опинився на волі, та ненадовго. І взагалі, чи є вона у нас, в Росії, та воля? Всі ми, як собаки на ланцюгу, тільки у одних ланцюг трохи довший, а в інших коротший. Ну, та досить про це говорити, — стукнув він кулаком по столу. — Це все — нерви, а сили в мене вистачить. Ще побачимо!
Увійшла Аксинья з самоваром. Заварили свіжий міцний і ароматний чай. Шевченко пив його з ромом і з насолодою відчував, як приємне, життєдайне тепло розливається по тілу.
— Хороше, — сказав він, ставлячи порожню склянку. — А минулої і позавчорашньої ночі мене дуже трусила пропасниця. Застудився я в дорозі: під Петербургом і аж до самої Волги ночами був чортячий холод, а шинель дали мені благеньку, витерту.
— Лягайте завтра в військовий лазарет, — зрадів Лазаревський. — Може, через хворобу вас вже ж таки залишать тут.
—Ні, — відрубав Шевченко. — Якось викручуватись — це не для мене. Потрусить трохи і минеться, присохне як на собаці. Розкажіть мені краще про Орську фортецю. Певно, це якась глуха діра, якщо запроторив мене туди наш "благочестивійший, самодержавніший"?
— Та як вам сказати... Ми там ніколи не були, але всі наші фортеці — на кшталт Білогорської з Пушкінової "Капітанської дочки". Це на південний схід від Оренбурга.
— А як вам подобається наше місто? — спитав Левицький, щоб відвернути Шевченка від думок про гірке майбутнє.
— Паршиве місто, — щиро вихопилося в поета. — Ідеш вулицею, а по обидва боки паркани вище голови і ані дерева, ані кущика, і всі будинки виставилися так безсоромно, нічим не прикриті; хоч би плющем або хмелем чи то виноградом прикрилися, і жодної грядочки квітів не побачиш під вікнами. Та й ім'я у нього таке осляче: Оренбург. Це ж значить довговухе місто?
Друзі мимоволі розреготалися.
— Помиляєтесь, дорогий Тарасе Григоровичу! "Бург" це дійсно німецьке слово, але "орен" походить не від німецького слова "вуха", а від назви річки Орі, на якій стоїть зараз Орська фортеця, а колись був Оренбург. Пізніше підрахували, що верхоріччя Уралу бідне на воду, як для великого міста, і перенесли місто сюди, де Урал багатоводніший.