—Коли нема бухарський караван—два барани один карбованець. Прийде караван, бухар їсти хоче, тоді один баран — карбованець.
— Ось і купуй, поки нема караванів, — весело порадив Макшеєв. — Вистачить тобі на те, щоб прожити без злиднів з молодою дружиною. І щасти тобі, Боже. Тільки гроші добре ховай. Тут стільки грошей, що за них можна купити вп'ятеро більше баранів, ніж заробив ти сьогодні.
— Ой майир! Ой Тарас-ага! — вигукнув Жайсак нарешті відчувши, що доля його складається добре. — Який я тепер буду щасливий!
І з щирим запалом простягнув обом руки. Макшеєв засміявся, поплескав його по плечу, а Шевченко обняв і поцілував.
X. ДУМКИ, РОЗМОВИ і СУПЕРЕЧКИ
Останнього вечора Макшеєв довго розмовляв з Тарасом Григоровичем. Вернер рано ліг спати і одразу міцно заснув. Та й вони вже збиралися лягати, коли Макшеєв раптом схаменувся:
— Тарасе Григоровичу, а головного я знов мало не забув. Скільки разів хотів я вас просити прочитати мені що-небудь з ваших віршів... Навіть якось дивно: прожили вкупі більш як півроку, а я й досі не знаю, що і як ви писали. Чому ви ніколи нічого не прочитали?
— Був певний, що мої вірші вас не цікавлять, — просто відповів Шевченко. — Адже ж ви ніколи про них не згадували.
Макшеєв зніяковів.
— Навпаки, вони мене дуже цікавлять, але я думав, що у вас є певні причини не згадувати про них. Отже, якщо вже так трапилося, виправимо це взаємне непорозуміння і прочитайте мені щось, будь ласка.
Шевченко помовчав, у думках підбираючи вірші, які підходили б для такого випадку, і прочитав йому "Реве та стогне Дніпр широкий".
— Здорово написано. Мужній, карбований вірш, — похвалив Макшеєв, щиро здивований силою і виразністю образів. — А ще?
Шевченко прочитав йому розмову вартових з циклу "В казематі", уривок з "Гайдамаків", нещодавно закінчену "Титарівну" та кілька дрібних поезій. Макшеєв слухав дуже уважно.
— Ще! — просив він щоразу, коли Шевченко замовкав. — Хороше, — сказав він нарешті переконано. — У вас широкий діапазон тем, оригінальна трактовка, багато драматизму в сюжетах. Лише одне дратує: чому ви, людина, яка так глибоко поважає Пушкіна й Лєрмонтова, весь час збиваєтесь з класичних хореїв та ямбів на народний, пісенний лад або на силабічний вірш?
Шевченко втомлено примружив очі: "Цей не зрозуміє. От акин — той зрозумів би його. І Кузьмич розуміє..."
— Я пишу так, як співає й творить мій рідний народ. Перш за все я — поет народний, зобов'язаний — чуєте? — зобов'язаний говорити з ним зрозумілою й рідною йому мовою і віршем, який його може найбільше схвилювати, — неохоче сказав він.
— Так. Ви — дійсно поет народний. Цього у вас не відбереш. Але в кожного народу є люди різного... рівня, і для кожного з цих рівнів існують інші форми?
Шевченко не відповів і почав роздягатися. Коли вони лягли та загасили світло, Макшеєв раптом знов заговорив.
— Я дуже радий, що хоча б на прощання познайомився з вашими віршами. Вважаю за свій обов'язок сказати, що ви поет Божою ми-лостю ну...й волею народу.
Вранці Макшеєв поїхав. Учасники експедиції провели його до Раїма й одразу повернулися в Косарал. Тепер землянка лишилася в цілковитому розпорядженні Вернера та Шевченка. Скучили вони за довгими та щирими розмовами, тому що весь останній місяць Макшеєв наполегливо працював і майже не випускав рейсфедера або заглиблювався в свої топографічні розрахунки, і їм доводилося мовчки читати або щось робити таке, щоб не заважати йому. За зиму між Вернером та Шевченком, крім звичайної дружби, виникло ще інше почуття, яке вони назвали "почуття засланців".
І це почуття заважало їм говорити в присутності вільної людини про свої сподівання й душевні рани.
Перш за все накинулися вони на макшеєвські газети, які й раніше читали вже не раз, але уривками. Знов шукали вони відповіді на сотні запитань і зокрема про дальший розвиток французької революції, про польскі події. Але важко було знайти на сторінках петербурзьких газет не те що путящу статтю, але й сухий переказ таких подій: геть усе викреслювала пильна й невблаганна цензура. Та й газети були дуже старі: січнева оказія вирушила з Оренбурга в листопаді, тепер був березень, і вони обговорювали події минулого літа та осені.
В листі Лизогуба були натяки на якісь надзвичайні події, але в такому зашифрованому вигляді, що лише перша розмова з Крулікевичем допомогла Шевченкові їх зрозуміти. "Новин багато, писав Лизогуб, — але тому, що всі вони стосуються далеких чужих країн, не буду про них писати. Скажу тільки, що кожен прагне до кращого, але все це проходить не тихо, а під акомпанемент 24-фунтових ядер.
З цієї фрази вони зрозуміли, в Парижі почалися бої, бо під час лютневого перевороту гармати мовчали. А в одному з номерів "Северной пчелы" ця монархічна бджола зі злісною радістю дзижчала, що треба вітати мудрість державних мужів і зокрема Кавеньяка, який нарешті загнуздав "знахабнілу голоту".
— Це означає поразку народу, — сказав Шевченко. — Але хто такий отой Кавеньяк? Ти колись чув таке прізвище?
Вернер тільки стенув плечима.
— Що ж там все-таки коїться? — уголос міркував він. — Встановили республіку, загальне виборче право, скасували цензуру. Чого вони ще хочуть?
— Я чув торік, що там страшний неврожай та голод. Мабуть, крамарі та дідичі притримують хлібець, чекаючи високих цін, а голодні люди розбивають їх комори. Побачити б Крулікевича! — зітхнув Тарас Григорович. — Він завжди знає всі новини і міг би нам багато чого пояснити.
Та не так це просто було тепер, як взимку, бо почалася відлига, крига на Сирдар'ї стала ненадійною і до Раїма можна було добратися лише удосвіта, коли за ніч підмерзало. Але вночі ніхто не наважувався мандрувати через вовків.
Вони побачилися лише в квітні, коли протока звільнилася від криги і Крулікевича прислали до Богомолова з якимось пакетом від раїмського коменданта. Приїхав він човником і, поки поручик писав відповідь, зайшов до своїх друзів.
Шевченко і Вернер зраділи несподіваному гостю і мало не одразу накинулися на нього з запитаннями.
— Чекаємо нової оказії, а до її приходу нічого нема, бо ж поштові голуби до нас не літають і телеграфу ще не провели, — посміхнувся Крулікевич. — В Раїмі єдина новина — шалена пиятика. Хоч новий комендант замкнув всю горілку в пороховий погріб і опечатав маркітантові барила, а пани офіцери, як і раніше, ледве тримаються на ногах.