Хоча б швидше сигнал!
Праворуч і ліворуч — купки глядачів. Усі вони на своїх конях, які через примху долі не потрапили на байгу. Але більшість гостей уже помчала вперед і зникла за обрієм. Нема їм чого робити біля старту.
Значно цікавіше зупинитися далеко в степу біля бігової дороги і пропустити повз себе шалену лавину байги, в якій вже позначаються можливі переможці. З суддів тут один лише Каскарбай. Він теж на коні, а Джангірбай та Кудайберген чекають в аулі переможців.
Рахім не відводить очей від Каскарбая. Ось він підносить пістолет. Уривчасто пролунав постріл — і шеренга коней одразу ринула вперед, тільки один кінь став цапки і затанцював на задніх ногах, намагаючись скинути вершника, але їздець не розгубився, сильно ляснув його камчею, і він, ніби одірвавшись від землі, величезним стрибком рвонувся за всіма і помчав разом з ними.
Рівна лінія одразу поламалася. Коні спочатку летіли купою, наче метеорний потік, потроху витягуючись у довгасту смугу, наче комета, з якої швидко вирвався наперед Акбозад, чийсь сріблясто-сірий кінь в яблуках, Білоногий і двоє рудих ішимбаєвського роду.
Рахім скакав на Акбозаді.
Швидше! Швидше! В його перемозі — щастя Кульжан, її доля. Він не хоче розлучатися з улюбленою сестрою, віддати її огидному дідові в Семиріччя. Попереду Рудий та Білоногий. На Білоногому один з молодих табунників, чудовий їздець. Ні, це неможливо! Треба їх обігнати — і Акбозад, що досі ніколи не знав камчі, здригається під її пекучим ударом. Могутнім кидком виривається Акбозад наперед. Треба було поговорити з цим молодим табунником, ублагати його задля щастя Жайсака й Кульжан... Адже ж усі табунники люблять Жайсака, як старшого брата. Знов виникає поруч коняча морда. Це Рудий. Адеж Каркерат з Ісмагулом? І знов Білоногий. Вони скачуть поруч, стремено в стремено. Потім Рудий трохи відстає. Рахім жестом благає молодого табунника не підганяти Білоногого. Який жах: він нічого не зрозумів. Він подумав, що Рахім заохочує скакати швидше. Звичайно, уявив собі, що Рахім бажає перемоги батьковим коням!
— Не жени! Відстань! — кричить йому Рахім, захлинаючись з люті.
Де там! Білоногий знов висувається наперед. Акбозад мало не торкається носом його розвіяного хвоста. Та як він сміє?.. Заступив Акбозаду дорогу.
Слава Аллахові! Акбозад знов попереду. Люто вишкіривши зуби, Рахім насварився на молодого табунника, наказує йому стримати коня. Той від здивування на мить притримує Білоногого.
Високий кам'яний надгробок невідомого батира — отже, половина путі — пролітає повз Рахіма. Обабіч дороги — вершники. Це болільники, друзі й родичі. Ось ще якийсь чорний кінь вирвався наперед з маси скакунів і почав доганяти передових.
— Гайда! Гайда! — несамовито репетують болільники і шмагають камчами своїх коней, щоб не відстати під байги.
Каскарбай скаче збоку і пильно стежить, щоб ніхто з сторонніх не заскочив на широку бігову дорогу, а з-за обрію виникають вершники з аулу. Вони зустрічають байгу.
Але де ж Ісмагул з Каркератом? А, ось і він! Ісмагул починає потроху доганяти Рахіма. Добре! Хай не один, то другий переможе! Рахім вже чує, як лунко кевкає Каркератова селезінка, чує голос Ісмагула:
— Жени, Рахім! Ми їх переможемо!
Раптом Акбозад послизнувся на купі підталої глини, але не впав, а на мить осів, як собака, на задні ноги. Рахім перелетів йому через голову й гепнув у сніг, вкритий лише колючою плівкою насту. Руки й обличчі його були подряпані. Трохи оглушений, він, проти, нелюдським напруженням волі примусив себе скочити на ноги. Він біжить за Акбозадом, який зупинився в кількох кулашах від нього.
Кінець!..
Повз нього промчав Білоногий, Ісмагул на Каркераті, сірий в яблуках. Ісмагул щось вигукнув, махнув рукою. Байдуже!.. Рахім знов у сідлі. І знов повітря вихором свистить у вухах. Знов Акбозад, ніби відірвавшись од землі, летить уперед. Ось Рудий промайнув ліворуч і зник десь позаду. Ось сірий в яблуках скаче поруч і починає повільно відставати, Рахім не щадить свого сніжно-білого красеня. Він шмагає його, а голос, зривчастий, повний розпачу, благає коня:
— Любий! Рідний! Швидше! Швидше! Врятуй мою сестру! Врятуй!
Кінь не розуміє слів, але цей голос, благальний і вимогливий, зривчастий хлоп'ячий голос... Він відчуває в ньому муку і розпач — і ще дужче свистить вітер у вухах...
Назустріч мчать вершники. Це вже з аулу. Позаду лунає крик, лайка, ляскання камчі. Байдуже! Вперед! Вперед! За будь-яку ціну, вперед!
Рудий тільки що був спереду. Тепер вони скачуть поруч. Ось він почав відставати. Ось залишився позаду. А попереду лише Білоногий та Ісмагул на Каркераті. Раптом Ісмагул обернувся і хльоснув Бі-лоногого впоперек морди. Від несподіванки Білоногий плигнув убік, дорога тепер вільна... Попереду один Ісмагул, але ж Каркерат теж Жайсаків. А позаду крики, лайка. Ляскає чиясь камча.
Вже біліють юрти аулу. Акбозад захлинається, але не втрачає швидкості. Білоногий знов виникає праворуч, ледь-ледь позаду. У нього око в крові. Він мотає головою від болю, але не в силі перегнати Акбозада. Поперед усіх Каркерат.
В останню мить Білоногий усе ж вирвався наперед. Ось вже й чорна смужка, зроблена вчора лопатою. "Фіфіш", — майнуло в голові.
Каркерат перший перелітає її, за ним Білоногий, а за Білоно-гим — Акбозад.
Оглушливі крики вітають переможців. За ними скачуть всі інші, але на тих уже ніхто не звертає уваги.
Подряпаний, скривавлений, без шапки зіскакує на землю Рахім. Третій. Але ж Каркерат — перший, отже, все ж таки перемога. Жайсак кидається до нього і до Ісмагула. Він блідий як мрець, але щаслива посмішка торкає куточки його блідих вуст, коли судді після хвилинної паради піднялися на ґанок байського дому і оголосили імена коней-переможців і їх хазяїв.
— Чудово, — швидко підраховує Макшеєв. — Жайсак заробив приблизно сто п'ятдесят баранів. Це вже півкалиму.
Тільки в аулі Рахім відчув, як сильно вдарився він боком і як болить у нього нога. Насилу дошкутильгав він до будинка і впав на якісь ковдри в кімнаті Кульжан.
Вона з розпачем кинулася шукати Істоміна, якого в аулі прозвали "мадярським лікарем". Кульжан на знала російської мови і тільки злякано повторювала, схопивши його за рукав, єдине знайоме слово: