(Всеволод виносить із горниць фотографічний апарат, становить його коло орелх й метушиться біля його).
Ольга. Ну, а потім що? Де-ж задоволення, де-ж щастя?
Шах. Певне, щастя буде не багато од того. Але коли ви будете сподіватись щастя од людей, то до-віку його не діждете.
Ольга. А де-ж меві його взяти?.. Мама радить терпіти й сподіватись за це на небі щастя. Леонид Платоно-вич закликає на якусь боротьбу за щастя народнє і впевняє, буцім-то в тім щастя.
Шах. А ви-ж як думали?
Ольга. Я вас питаю, де воно? Навіщо мені щастя на небі, коли я жадаю його на землі. І яке мені діло до щастя якогось там народа, коли я не маю свого, особистого. Змалечку душа моя шукає його і не знаходить. Я бачу часто його в-ві сні: воно з'являється мені таким пишним, променистим, урочистим, а прокинешся... а, бодай каменем заснути!.. Хм... Вродилась я не вродливою, а то я знайшла-б його. Чому воно так діється на світі, що для того, щоб мати щастя, треба доконче бути красунею? Хіба невродливі не можуть кохдти так, як і вродливі? Хіба в їх серце холодніше, кров рідша, бажання не людські? Щастя, щастя... Дайте мені обличчя Ліяине, стан Дусін, то я знайду його, не буду, мов старець, прохати, як милостини, ласки, привіту...
Шах. А душу чию ви бажали-б мати?.. Не в обличчі, не в стані воно, те щастя, а в гордій, чесній, привітній, душі, непохитній волі, гарячому серцеві, повному поривання до ідеалу...
Ольга. Вигадки!.. Бажала-б я довідатись, чи покоха-ли-б ви мене такою, як я єсть по вроді, хоча-б душа, воля і серце в мені були такі, як ви кажете?..
Шах. Покохав-би.
Ольга. Покохали-б?..
Всеволод. Спізнилась, Олю? га?..
Ольга (розхвильована до Всеволода). Замовчи, навісний!.. Всі ви навісні, не можу бачити вас... Ви заїли душу, моє серце... Ви зпустошили його своїми хижими вчинками, ви знущались, глузували з його, витруїли з його останню віру 6 людей, а тепер смієтесь, радієте...
Всеволод. Оттакої! Накинься на кого багатшого. Подякуй татов, а не мені.
Ольга. Всі ви однакові: і тато, і Серж, і ти.
Творогин (виходить з правого боку). Добривечір!.. О, і пан Матвій тут. (Привітається. До Ольги, лукаво усміхаючись). Я-ж казав, що не треба журитись... хе-хе-хе, побий мене Бог!.. (До Всеволода). А ви це кого збі-раєтесь фотографувати?
Всеволод* Коли хочете, то й вас.
(Із саду виходять Ильєнки).
Творогин. Хе-хе-хе... А той... як би вам сказать... Іполіт Миколаевич вдома?... О, дивіться,—Платон Плато-нович з чадами й домочадцями, побий мене Бог!
(Ильєнки підходять і привітаються).
Творогин (до Платона Платоновича). Та й довго-ж я вас не бачив, Платоне Платоновичу. Чи ви буваєте де, чи й на вакаціях працюєте, яко педагог... хе-хе-хе! Зда-ється-ж, ні з ким. Доня, бач, яка виросла. Чому ви заміж її не оддаєте?
Платон Платонович. Рано ще.
Творогин. Що? рано?., Хе... от чепуха! А коли-ж? Тоді, як зуби повипадають?.. Ні, справді?.. Га?.. А я й жениха гарного знайшов-би, побий мене Бог!.. Що?
(Всі сміються).
Дуся. Чому й не"так? Шукайте. Тільки-ж чорнобрового.
Творогин. Хе-хе-хе... Які ви всі до чорнобрових... Платон Платонович (до Ольги), Ваші вдома?
Ольга. В кімнаті.
Платон Илатонович (до Творогина). Ходімо краще до старих.
Творогин. Щоб не заважати молоді... хе-хе-хе!.. Так, так. Платон Платонович. А ти, євгене> посидь тут..
(Платон Платонович, Тетяна Михайлівна і Творогин ідуть в горниці).
Всеволод (у слід). Ви-ж там не довго сидіть, зараз буду здіймати.
(Ольга і Дуся сідають на орелі. За коном чути, як робітники починають співати: "Копав-же я та криниченьку").
Леонид (до Всеволода). Що не ладиться у вас? (Приспівує робітникам тихо).
Всеволод. Та чорт-його-зна, що воно за напасть! Ко-сета чомусь не залазить,—розсохлась чи що... Останній раз я здіймав у себе на станції, так справно було. (Виймає із апарату косету і зчищає їй боки ножичком).
(При останніх словах виходить із кімнати Серж, привітається до всиху одводить £вгена убік і шепоче щось на ухо йому: обоє сміються).
Серж. Ходімо?
ввген. Не хочу, я тут посидю.
Дуся. Що це у вас там за секрети?
Серж. Багато знатимете, швидко постарієте.
Всеволод. Знов якусь капость вигадав, бачу по очіх... Що? може не вгадав?
Серж. Дивись отам за своїм апаратом.
Всеволод. Та ти розумний, батьків син. (До Євгена). Мабуть кличе піти подивитись, як дівчата купаються?
ввгеи (засоромившись). Ні... він той...
Серж. Дурень!.. Дивись за своїм носом.
Всеволод (перекривляє). За своїм носом... Мені нічого дивитись.
(Мовчать всі. Тільки Леонид приспівує робітникам).
Ольга* Та говоріть-же хоч що-небудь... Я-ж казала, що зо мною вам нудно. (Нервово сміється). Леониде Платоновичу, ви хоч-би заспівали нам, ніж ото підеш-" вувати робочим.
Леонид. Залюбки. Але рояль в кімнаті.
Ольга. У вас і так гаразд вийде.
Всеводод. А ви йдіть в' кімнату. Можна вікна одчинити. А приграватиме вам жінка...
(Ліна виходить на веранду).
Ліна. Що там "жінка"? (Жмуриться, ніби не розпізнає гостей). А-а, це ви тут, Матвіє Львовичу... (Підходить і привітається)
Шах. Ні, в кімнаті не той смак... (Встає й дає місце Ліні).
Ліна. Про що це ви?
Леонид (встає і йде в глибинь кону, під осокори). Що-ж в.ам заспівати, Ольго Іполітовно.
Ліна. А, співати будете?.. Гаразд, гаразд. Ви отієї!., тривайте, якъ вона?.. "Что моямілая, что моя нєжная".
Ольга. Все, що ви співаєте, мені подобається. Заспівайте "Минають дні".
Ліна. Дуже сумна.
Ольга. Ні, ні, співайте.
Леонидь (одкашлюється й пробує тон; нарешті по-чинає з почуттям):
Минають дні, минають ночі, • Минає літо; шелестить Пожовкле листя... гаснуть очі; Заснули думи, серце спить;
І все заснуло,—і не знаю, Чи я живу, чи доживаю, Чи так по світу волочусь, Бо вже й не плачу, не сміюсь...
Доле, де ти? доле, де ти? Нема ніякої!
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замірати
І гнилою колодою
На світі лежати.
А дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли, ні, то проклинать
І світ запалити!
Страшно впасти у кайдани,
Умірать в неволі,
А ще гірше—спати, спати
І спати на волі,
І заснути навік-віки,
І сліду не кинуть
Ніякого! однаково—
Чи жить, чи загинуть.
Доле, де ти? доле, де ти?