Але одного разу він схопив гарячу поцяцьковану шклянку і раптом випустив із рук. Шклянка впала й розбилась. Юрко злякано закричав і зразу ж оглянув усіх дикими очима і втік. А в хаті піднявся клопіт.
— От, Боже наказаніє на нашу голову,— почала стара Євдоха.— І як-таки не слідить за дитиною? Куди ти дивилась,— накинулась вона на невістку,— ти ж таки знаєш, що воно таке? Де в нас средства, щоб шклянки купувати, ти принесла, чи що?
— А що я за ним буду слідкувати? — огризалась невістка.— Хіба в мене тільки й роботи, щоб за ним дивитись? Усе ж навалюєте, за всіх роблю, а як що тільки сталось, я й винувата.
— Ач, сучка, їй одно слово, а вона тобі десятеро. Та й не заткне їй. А що ж, я тоді повинна дивитись за твоїм дурнем?
— А нащо це повидумували чаї якісь? Подумаєш, пани які приїхали: що він, грошей яких привіз, добра понапасав, як інші, тільки балака добре. А панькаються з ним, не знають де й посадити, чим і годувати.
— Цить мені, сучко,— лютувала стара,— бо горлянку, стерво, заткну тут. Вон, задрипанко, з хати.
— Цить ти,— підскочив Гришка і замахнувся на жінку. Та раптом кинула роботу і вискочила з хати, голосно заплакавши.
— А ви тоже, мамо, із дрібниці підняли клопіт. Що воно, поможеться, чи що? Ну, пропала, другу придбаємо, як будем живі. А не придбаємо, то й без неї обійдемось.
— То мені вже й слова не можна сказати? Усе я лиха та люта у вас! Кину все, самі що знаєте, те й робіть.
— Ну, буде вже, буде, тебе тільки зачепи,— обізвавсь старий Федір.
Євдоха мовчки почала поратись коло печі. А старий повільно оповідав, як двадцять років назад він поїхав на ярмарок, продав теличку, а тоді порішили випить могорича з покупцем. Купили горілки, а нічим пить. Кинулись, чарок немає. Ну то ото тоді й цю шклянку купив. Три копійки заплатив. Ловка така була, поцяцькована, акуратна, та й кріпка. Таких тепер не дістанеш уже.
— Та й треба ж було йому, сучому синові, розбити її! д тут же й шклянок мало.
І цілий день ходили всі мовчки, сердиті.
У свято до церкви дзвонили рано. Сонце лише встигало визирнути із-за левад, і від шпилів лягали довгі сиві тіні.
Церква була низенька, на високім шпилі, оточена густим листям старих розрослих дерев. Вона теж, здавалось,глибоко зажурилась і в задумі трохи схилила набік бані, а високий хрест на дзвіниці низько похилився на яр.
Коли Панас Федорович увійшов до церкви, здивовано озирнулось чоловіка кілька, а потім почали пильно хреститись. Старенький піп зацікавлено виглянув крадькома з вівтаря, збився з єктенії й закашляв.
У церкві панували легкі сутіні, кілька променів пробивалось крізь запорошені вікна й перепліталось у вівтарі. Пахло кислим потом, вогкими сукняними свитками й воском, і нудно тяглися співи з криласа. А спереду перед самою божницею стояла панна, переступала з нОги на ногу й крутила парасо-лею. Вона кілька разів озирнулась назад, але, запримітивши Панаса Федоровича, зніяковіла й повернулась до божниці.
По дорозі з церкви панна догнала Панаса Федоровича й щиро привіталась із ним.
— А ви давно до нас, Панасе Федоровичу? Я тільки вчора почула, що ви приїхали.
— Я вже більше як тиждень.
— Нудитесь, мабуть, після великого міста... Там все у вас освічені люди, є з ким поговорити і побувати де, та все там гарно та чисто. А тут така нудота, ні з ким і слова сказати, не хочеться й з хати виходить. Та все такі тут люди — заговориш до нього, а він так на тебе чудно дивиться, так і думаєш — або осудить, або насміється.
— Та-ак. У мене були гарні знайомі. А от, знаєте, треба було їхати.
— Діло маєте яке?
— Хвороба заставила. Захворів, знаєте, болість така обра-зувалась. Голова болить, нудить. І ліки ніякі не помагають. Лікарі порадили в селі жити. А тут же й гарно у вас, зелено, повітря свіже, тільки, справді, тут і можна жити.
— Ой, Господи, як тут тільки нудно жить. А восени грязюка така страшенна, темрява: нікуди не вийти. І так лютуєш на всіх — ладна б, здається, сама себе покусати. А коли згадаєш, як там люди живуть у місті. Всюди великі доми, та світло та чисто так. Зачинився собі в маленькій кімнаті, засвітив світло, й нікому до тебе діла немає. І так там тепло, привітно. Ой, Господи, так би знялась і полетіла туди. Якби тільки можна!
Говорила вона злегка хриплим, але щирим голосом, прикладаючи руку до грудей. Темні, маленькі очі їй мрійно вдивлялись в далеку просторінь, і все обличчя, худе й жовте, з густим ластовинням, скривлялось у болісну гримасу.
— А хіба ви ніколи не жили в місті?
— Ні, я тільки так, проїздила кілька разів. Вчилась я в учительській семінарії, а тепер тут учителюю. Ой, Господи! То ви, певне, й не пригадуєте мене, а я вам нічого не казала. Я ще тоді дуже маленька була, як ви звідсіль од'їхали. Я, може, знаєте, дочка Петра Дудки.
Вона промовчала.
— А ви надовго сюди приїхали? — запитала далі.
— Не знаю. Як буду поправлятись, то, мо', й довше пробуду. А то, так поїду на море. Давно вже, знаєте, збираюсь...
— Ой, Господи, який ви щасливий. На море поїхати. А я хотіла б хоч у місті жити. Ну, то поки будете тут, хоч не цурайтесь. Може, коли-небудь підемо гуляти. Тут у нас гарні ліси. Можна й по гриби сходить. Господи, я така рада, що хоч буде з ким поговорити. А то тут усе такі люди...
Панас Федорович кивнув головою й попрощався.
Ради свята страву готували кращу й за стіл сідали всі з привітливими обличчями. Тільки коли почали ділити куряче м'ясо, зчинилась маленька сварка, а старий Федір раз навіть стукнув ложкою Юрка, що розливав страву. Але й це непомітно пройшло. І розмови йшли лагідні, безтурботні. Старий Федір любив згадати, як колись у давні часи борщ їли в свято з сметаною й гарячими книшами.
— І зараз, тату, в кого є достатки, так їдять. Все діло в достатках. Он у Лупа Потіпаки так, щоб кожне свято борщ був з гов'ядом — і щоб хліб був гарячий. Непремінно так. А то кида зразу ложку і з хати,— встряв у розмову син.
— Ні, тепер уже й там нові заведеньки,— зауважила невістка,— син усім порядкує. Він сам собі нажив добру худобу, то волами торгував, то свиней перепродував. Так тепер сам окремо їсть, і молока йому, й яєчню, а ті тільки дивляться мовчки.