Він провів Панаса Федоровича до самого шпиля, а як той одійшов, усівся там і довго сидів і палив цигарку.
Увечері Панас Федорович вирушив у дорогу. Попрощався він з усіма спокійно, але сумно, а стара Євдоха вголос розплакалась.
— Хотів ти, синку, спочити у нас,— говорила вона,— та й не довелось. Усе клопоти та клопоти. Таке вже життя наше, голубчику. І раді б краще шанувати, так не вміємо. Трудно, синку, жити. Ну та хоч пожив та побачив, як твої рідні тут мучаються.
Тихо заскрипів віз, вибираючись під гору, а в густім повітрі літнього вечора скрип його був лагідний і зворушливий.
Євдоха довго стояла й удивлялась услід синові. І на душі від того ставало сумно й затишно.
З темно-синього неба лились м'які й тремтячі зеленкуваті вогні зірок, й їх тонке проміння вливалось глибоко в саму душу Євдосі і піднімало там якісь давні замертвілі хвилі. І розпадалась тоді неохайна й брудна полуда злиденного життя. А замість неї виростали молоді й теплі порості ніжного почуття. Хотілось тоді Євдосі обняти в щирій любові й Панаса, що так гірко прожив тут і мусив тікати, й Гришку, й Альошку, й невістку, з якою повсякчас гризлись, і старого що з ним усе життя бідувала, і всіх, усіх людей обняти в теплій щирій любові...
А зеленуваті вогні зір тремтіли й лилися, і сльози теплими струмками стікали по обличчю, й повільно танули останні звуки воза, що зникав у темряві.
Понад дорогою, по обидва боки йшли дерева, а в них ховались густі нічні тіні та вставали в непевних рисах полохливі привиди.
Коли з'їхали на гору, потяглися в легкій темряві одноманітні поля, тільки на обрії чорними смугами лягли ліси, смутні й занімілі в спокою. А Гриша підстьобував конячку й говорив:
— Ти, братіку, не сердься на нас. Може, й справді якось обидили тебе. Тільки не хотіли ми цього. А так крутишся щодня, не маєш собі спочинку, ніщо тебе не тішить. От і лютуєш. Ладний би всіх перегризти. А все більш од нудьги, братіку. А проте, як буде час, приїзди. Ну, хоч, може, тобі й невдобно буде, то й на дворі перебудеш. Літом у нас дуже ловко...
Панас Федорович лежав на возі й дивився в небо. Там у темно-синій бані мигтіли зорі. І від того, як віз трясло, всі вони тремтіли в очах. І що більш вдивлявся, то більш вражала його безодня просторів.
"Чи є в світі хоч одна зірка,— думав він,— де б люди жили щасливо? А може, там, от на тій зірці, зараз їде такий самий Панас Федорович і не знає, куди він повинен їхати?"
І здавалось, що й небо, й земля, й усе злилось в одну тиху й задумливу музику, і її первісні звуки викликали в грудях якусь глибоку тугу. А від того ставало моторошно, але й затишно.
Тим часом конячка повільно пленталась, наче й вона вслухалась у цей величний голос ночі. Поблизу десь закричала злякана перепілка й захурчала крилами, а її сліди заніс тихий напівсонний нічний вітер.
20/VI11 1918 р.