Через кілька день Ірина Петрівна тихенько зібралась і, ні з ким не попрощавшись, уночі вирушила до міста. По дорозі дігнав її місцевий прасол Охрім Залужний, що поспішав на станцію.
— Настрій у Ірини Петрівни був бадьорий, і вона увесь час охоче й щиро говорила про майбутнє життя в місті.
Охрім Залужний пильно вдивлявся в неї чорними кмітливими очима, і усмішка в нього ховалася у чорній бороді. І трудно було дізнатись, чи він радіє й співчуває Ірині Петрівні, чи й справді насміхається з неї.
Коли піднялися на гору за ліс, на сході встала широка червона смуга, і в блідім небі радісно соковитими струмками виспівував жайворонок.
Обоє йшли босі, йти по вогкій землі було легко, й приємно лоскотала в пальці холодна ранкова роса.
В одному місці вони сіли спочити; тоді перед ними встало село Розбиті Глечики. Над ярами плавали густі сизо-зелені ковтуни туманів, і в їхньому павутинні селянські гаї були радісні й пишні, а хати, що виглядали з них, чимсь засмучено-привітливим вабили.
Гостра туга пронизала серце Ірини Петрівни, але широкою радісною усмішкою пробивалась крізь густі тумани перша смуга сходу...
Панас Федорович цілі дні ходив і вперто вирішав цілу низку питань, і обличчя в нього було сумне й задумливе. Хотілось утекти від усіх і, зоставшись на самоті, повільно вирішити всі заплутані вузлики.
Тоді він непомітно для всіх виходив з дому і йшов на поле. Перед його очима лягали сумні смуги ланів з сірими стернями.
Тільки де-не-де зоставались ще темні купки, як табуни овець, невибраних конопель і ріденькі низки незвезених кіп.
Урівноважена хода й свіже холодне повітря заспокоювали Панаса Федоровича: він повертався додому бадьорий.
Одного дня пішов дощ, спокійний і рясний. Зарядив зранку і йшов цілий день. Густі калюжі рудої води розлилися по двору, й великі бульби піднімались і, покрутившись, лопались, а замість них вставали нові. Надвечір дощ стих і н заході вузенькою смужкою виглянули останні промені сонця
Вогке повітря проходило в хату і хилило до сну, і тому вс звечора полягали спати зарані.
Панас Федорович спав міцно і бачив сон, що він деретьа на якусь кручу, силиться вхопитись за корінці. До верхів'; зостається лише кілька кроків. Раптом із-під корінця вила зить гадюка, чорна й люта, підлазить близько і прилипає де шиї, а її холодна голівка ясно ворушиться близько горла. Тоді з неймовірним жахом закричав:
— Ой, рятуйте! Рятуйте! — і зразу ж прокинувся.
— Ну-у, гетьте! Зарізу,— кричить і важко сопе щось коло нього.
— Хто тут такий? — злякано поспитав Панас Федорович.
— Що там таке, лишенько? — спросоння закричала Євдоха і зразу прокинулась. Блимнув вогник каганця, і в його смутнім сяйві запримітили Юрка. Він сидів в ногах Панаса Федоровича і весь тремтів, а очі його дивилися великими безглуздими чоловічиками. А в руках був довгий ніж.
— Боже мій! — закричала Євдоха.— Рятуйте ж мене, лю-дочки!
— Гетьте! Я ніцого не боюся! Одлізьте! —закричав Юрко й утік до дверей.
— Чого ти тут з ножем, дурненький?
— Гетьте! Я його зарізу!
— Кого ти будеш різати?
— Його! Отого пана!
— Що ти, хай Бог милує! Що ти, дурненький?
— Він який білий! Гладкий який! Дивись, дивись... Який білий, як булка. У-у, зарізу!
— Господи, що таке сталось з хлопцем? Що таке, Юрку? Йди лягай.
— У-у,— дико харчав хлопець.— Дідусь помер... Тато сердиті... Я його зарізу...
— Що то зайшло в голову хлопцеві! Хто б міг сподіватись! Ще й справді міг би отаку штуку викинуть. Ну, що ти скажеш?
— Що таке сталось, мамо? —спросоння запитав Гришка.
— Та як же,— клопоталась стара,— Панаса хотів зарізати. І чого йому в голову прийшло отаке? Що за нещастя з отаким хлопцем? Наказаніє Господнє! Ну, що воно за дитина така, не дай ти, Господи!
— Що ж ви на нього дивитесь. Бить його, стерва. Уб'ю, сукиного сина, щоб не мучив душі.
г І він запопав його і став бити. Юрко голосно кричав, і його великі очі, нічого не розуміючи, з звірячою розпукою дивились на Гришку.
— Та буде вже тобі його місить. Що воно розуміє? Що ти його б'єш? Все одно не поможеться,— устряла Євдоха.
— Та ви раз у раз, мамо! Самі клопіт піднімаєте, а тоді ви й не винні! Усе вам других жалко, усе ви то на мене, то на хлопця нападаєте! Через Панаса б і головищоодгризали нам.
— І, Господи, синку, таке й у голову прийде. Дай чоловікові хоть останні дні прожить спокійно. Не кричи вже, не сором людей, поїде швидко, не бійся. Мо', й не побачиш уже ніколи!
Гриша нічого не відповів і, важко зітхаючи, ліг на подушку. А з печі було чути важке сопіння Юрка.
— Зарізу його, щоб не був тут. їдь к цорту,— кричав він.
Євдоха ще довго вешталась по хаті. А коли всі вже задрімали, поставила каганця коло печі й почала молитись. І в холодних, чужих і незрозумілих словах хотіла вилити усю вимучену й наболілу тугу.
Сухі зморщені губи байдуже шепотіли слова молитви, й вузенькі глибоко в пал і очі лагідно дивились на сина. І цілий ряд думок несподівано вставав перед нею. Ось він лежить, білий та ніжний, і спокійно дихає. І у всіх його рухах, і в обличчі було щось чуже й далеке для неї. Які думки, які змагання снують в його голові? І як йому живеться?
І в ту пору було щось рідне в отому прямому лобі, в тих вузеньких, таких же глибоко впалих очах синових. І хотілось їй, старій, впасти до сина, і облити його власними сльозами, й приголубити його, як маленьку дитину.
Вже до самого ранку стара Євдоха не могла заснути.
Другого дня Панас Федорович мовчки зібрався й вирішив звечора їхати до поїзда.
Надвечір він зайшов попрощатись з Пригоршнею.
— Значить, їдете? Не всиділи тут,— суворо запитав Пригоршня,— ну, а як же ж з хазяйством, з широкими планами?
— Е, що про це тепер говорити!
— Так, значить, провалилось. А зразу скільки пихи було. Гори б перевернув! Так воно й усе. Ну, що ж, їдьте, шукайте кращої долі. А я вже тут зостанусь. Буду пить, лаяться. А не виїду звідціль.Та куди й їхать. Однаково, всюди паскудно.
— А ви знаєте? — трохи помовчавши, додав він.— Ірина Петрівна втекла-таки.
— Справді?
— Так, зібралась уночі й утекла. Тепер старий Дудка сам, собі місця не знайде од сорому. Де ж таки, одна була дочка здорова, та ще й учителька, і ту прогнав. І на люди не можна показатися. А все-таки молодець дівчина. Взялась і свого таки добилась. А тільки шкода — попаде туди серед чужих людей. Душа в неї чиста, з'їдять її. Да, так ото так. Нехай покуштує.