— Ні вже, мабуть, Панасе, не тобі нас учить. Були б достатки, і ми б зуміли порядок дати. Дай тільки грошей нам. Що ж ти думаєш, ми не вміємо землю обробляти? Ні, брате, д тобі скажу: краще мужика ніхто землі не обробить. Бачив уже я. То тільки одні балачки!
— Братіку, Гриша. Невже ж ти не пустиш мене на землю? Ну, а що ж мені робити? Боже мій! Та я тут не знаю що б зробив. Усе б тут кохалося та пишалося б в розкошах. Братіку! Давай умісті та лагідно хазяйнувати.
— Знаєш що, Панасе! Ти там жив у городі, чистий був, білий хліб їв, по-панськи ходив, по-панськи жив. А я тут усе життя копаюсь в роботі, недоїдаю, недосипаю. Доброї години тут не бачив! А ти тепер приїхав одбирати од мене землю, мій шматок хліба?
— Гриша, що ти кажеш? — з докором зауважив Панас Федорович.
— Е, Панасе, краще б ти їхав звідсіль, відкіль приїхав. Я думав, ти так собі, а ти за землю. Ні, цього ніколи не буде. Зубами вчеплюся в неї, руки покусаю, хто тільки насмілиться брати мою долю.
Гриша сердито махнув рукою й пішов за чимось у клуню.
Старий Федір увесь час сидів мовчки й кволо курив люльку. Він, здавалось, до всього був байдужий, і суперечка синів була далека від нього. Але, коли одійшов Гриша, він звернувся до Панаса Федоровича:
— Гарячий він чоловік, хлопче, Гриша,— сказав він.— І Боже, скільки він клопоту підніме, коли що-небудь не на його буде. Ну, а я, діти, не мішаюсь в це діло. Як знаєте, так і робіть. Обридло вже мені, хлопче, з усіма цими клопотами. Увесь свій вік жив і клопотався, а пуття з того мало було — добра, синку, не знав. А тепер бачу, що скоро вже помирать. Хотілось би хоч останні дні так пожить, щоб ніхто не тривожив. Тільки й мого, синку, зосталось.
І він знову спокійно й байдуже заплямкав люлькою.
До жнив готувались завзято — клепали коси, ладнали грабки до них, підправляли вози.
І раптом одного дня, наче умовились заздалегідь, рушили в поле. Вставали рано, коли надворі лише ясніло, нашвидку вмивались, встигали тільки перехреститись і похапцем, взявши суху страву, вирушили в поле... І всі були тихі й спокійні, наче несли велику й святу повинність. А в густім напруженім повітрі ранку довго дзвеніли окремі бадьорі звуки й м'який журливий скрип воза, цокання цеберка та чиїсь клопотлив гомони...
Дома зоставалися лише старий Федір та Панас.
Федорові вдома було тихо й безтурботно. Дні стояли ясн й теплі, а на дереві можна було спокійно сидіти й куриті люльки довго, повільно, з насолодою. І ніхто тебе не сташ тривожити, не почне клопотати тобі голови. Федорові доручи ли наглядати за господарством, і він, викуривши люльку йшов дивиться до теляти, за курми, свиньми. Повільно дибаї собі на город, зривав там бур'яну для теляти, приносив йоге в хлівець, лащив молоде теля, лагідно розмовляючи з ним Потім ішов шукати зерна й годував курей, так само розмов ляючи з ними.
І в цьому була для нього глибока приємна втіха. Давно вже він не був удома сам, не спочивав на самоті в такім спокої. І це нагадувало йому дитячі часи. Тільки тоді зоставався він у жнива вдома отак само. А як гарно та радісно тоді було! Підеш під шпиля, почнеш копати печурок. Занудить ця робота, побіжиш на город, пошукаєш, чи не підросли за цю пору огірки. А потім ідеш в провалля. Там завжди клали гнізда ракші. Видереш ракшу, подрімаєш собі на сонці. А там і вечір настає, повертаються всі додому. Стомлені, засмалені, теплі від денних променів сонця. І всі тоді такі ласкаві бувають.
А тепер знову неначе до тих самих часів повертається. І здається, що нічого, власне, за цю пору не було, що тодішнє й теперішнє його життя тісно зійшлися. І лише на короткий час кудись одвели його, поставили в якусь темну яму й забули про нього. І бився він увесь час у тій ямі та все хотів вилізти з неї, повернуться до тої радості, тихої й лагідної, яку нашептала йому його рідна оселя — страждав, усі сили витратив,— і тільки тепер вони, та радість і спокій, самі повернулись. Але чому все це так стало? Чому треба стільки було всього знести, щоб знову повернутись назад? Навіщо й кому були потрібні його життя та страждання? І здавалось, якась зовнішня холодна й жорстока сила правувала увесь час його життям. І застарілий розум не міг знайти відповіді на всі запитання, що тендітними ниточками снувались йому в голові. А тепер він кволий, розбитий, наче знову та сама сила тяжкою лапою надавила йому на плечі,— і ледве-ледве він рухається. І нічого, власне, не хочеться, і нічого не потрібно, лиш би зостався спокій і перестала б давити на плечі.
Промені сонця теплі й привітливі. І як приємно гріється на
^их стареча кров і розправляються всі су стави... І такий лагідний спокій опановує всю істоту...
А земля гаряча й ласкава теплим паром, пахучим та привітливим пахне, вабить його, як рідна мати, хоче взяти його до себе, обкутать у м'які рідні пелюшки. З неї встав, з нею він прожив, до неї й піде. Отоді стане затишно. І так застигнути в цій широкій ясній смузі постійного спокою.
То якісь смутні й первісні спомини встають у Федора й одною частиною зв'язують його з великою, порожньою й невідомою безоднею небуття. Але страху немає, лише був би спокій і спокій. Дрімає на сонці старий Федір, повільно плямкає люлькою, і в смутних думках і споминах непомітно проходить година за годиною.
Жнива йшли дружно й бадьоро. Сухі й жилаві, з брудними засмаленими обличчями постаті напружено й завзято поспішали з роботою.
Спочивали на коротку пору в холодку і знову бралися за роботу. А надвечір виростали довгі низки кіп сумних і задумливих, і в м'якій прохолоді носилися приємні міцні пахощі недозрілого жита. Поверталися додому лише в присмерки, і невеличкі різнобарвні гуртки з високо піднятими косами витягалися в довгі-довгі лави:
Кілька разів був на жнивах і Панас Федорович. Його приймали там охоче й весело.
— Ну, що ж! — говорив Гришка, нагострюючи косу.— Попробуй, брате, чи легкий хліб мужичий. Воно якби і всі так прийшли б у жнива, та й помогли б мужикові. Бо нема, брате, тяжчої праці мужикові, як жнива. А гляди ж ти. їдять хліб усі люди, а обробляє його тільки сам нещасний мужик, дбає за нього, викохує його. Наче йому тільки й треба. Ну, а що б воно, скажемо, було, коли б мужиків не стало? Як би тоді пани жили?