– Будьте певні, що за кілька тижнів я зможу для вас заготовити вагонів зо два.
Концов:
– Зерно для мене – риск. Мука – інша справа.
– А чому б вашу інвалідну хлібопекарню не перейменувати, ну, просто в сільськогосподарську артіль? Ви розумієте, скільки б ми мали на убій товару?
Через кілька часу спільник Концова сидів у бричці, а Концов щиро тис йому руку. Навкруг стояли посильники, станційні службовці й по-блюзнірському пряли очима на важну особу.
– Хто він такий? – запитав Сергій.
– Завідувач культгоспу… Тут є такий, кілька верстов звідціль.
Коли бричка рушила, Сергій ступив униз по східцях назустріч Концову.
– Доброго здоров’я, товаришу.
– А-а! Моє поважання! – скрикнув Концов по хвилі здивовання. – Константин Якович?
– Не зовсім так. Оскільки вам відомо, я листи підписую – "Сергій".
– Ні, вибачте, я цього не знав. Як пам’ятаю, то ви, здається, так одрекомендувались?
– Рекомендація рекомендацією, але ж ваше викриття її анулює…
– Ви про що це?
– Про анонімку.
– Не розумію.
– Так зрозумійте, що ваш анонімний лист у мене в кишені. Ви дивуєтесь, ну-да. Ви й Олі казали, що не брали моїх листів, однак, Зоя кінець кінцем призналась, що викрала їх для вас.
– Зоя? Ха-ха! – надто штучно зареготався Концов. – Це цікаво. Мені дуже хотілося б з вами про це поговорити. Ви маєте час?
Обидва опинились за портьєрою, що перед цим відбулася за нею торговельна умова. Концов замовив пива. Сергій приготувавсь уже викривати Концова, але, на диво, той зразу ж почав діловим тоном:
– Н-да, пане-добродію, мусимо з вами договоритись остаточно. Справа з Олею. Ви, значить, продовжуєте переписуватись з нею в старому дусі?
– Діла вам до цього, здається, аж ніякогісінького.
– Діло до цього у мене є. Оля мені подобається.
– А через те, що ви Олі не подобаєтесь, то…
– Це ще питання.
– Питання? Так дозвольте вам довести. – Сергій вийняв останнього Олиного листа й почав цитувати: – "Мені здається, що квінтесенція всієї підлоти, яка тільки в людях – це Концов. Я так ненавиджу цю падлюку, що сама, здається, різала б його на шматки без найменшого жалю".
– Як од великого до смішного, так і од ненависті до любові – один тільки крок, – відповів Концов зніяковілим смішком. Але зараз же почав поважно: – Справа не в цьому. Ви обоє надто наївні. Ви бороните з мужністю Дон-Кіхота карточні замки. Одружитесь ви, і вони розлетяться вам як на вітрі. Ви тільки гляньте тверезо й чесно. Гаразд. Ви художник. А для кого потрібне мистецтво, раз нема капіталу? Для кого й що ви будете творити? Плакати? На цьому багато не заробите.
– А я посилкуюсь придбати марку якої-небудь інвалідної артілі…
Концов допитливо глянув, але так само продовжував рівним голосом:
– Не з вашою вдачею. Ви пропащий чоловік. Мені шкода Олі. Якщо у вас стане совісті вести її до загибелі, то я…
– Дивлячись, що називати загибіллю.
– Я називаю вас.
– А я вас.
– Це відомо. Божевільні вважають тих за божевільних, хто не поділяє їхніх думок. Я досі думав, що ви чоловік з тверезим розумом. Коли ж ви не здібні логічно мислити, то запам’ятайте: я не допущу, щоб Оля була ваша. Для цього мені треба сказати на станції тільки одно слово співробітникові ДПУ – й квита.
– А друге слово лишається сказати мені – і з вами й вашими вагонами – квита.
– Ви про що це?
– Про те, що ви розумієте.
– Ви стежите? Думаєте підкопатись? Пане-добродію, не раджу. Програєте. У мене факти, у мене капітал. Краще – мир. Дайте слово, що з цього часу ви не пишете Олі жодного листа, – і я гарантую вам спокій і добробут.
– Живіть краще сами в своєму добробуті, а до нас з Олею не втручайтесь. Такого роду спекуляція складніша, й ви нічого не виграєте. Я й зараз можу з’явитися в ДПУ. Нас будуть судити обох, – хоч, по суті, я не винуватий – ну й що ж? Все одно Оля буде любити мене.
– Ну, ще побачимо, кого вона любить, – зухвало промовив Концов.
– Побачимо!
За півгодини Сергій уже їхав поїздом до нового міста. На чолі йому снували думи важкими хмарами, перед очима – жодної перспективи.
– Скажіть, ви перший раз їдете в це місто? – Несподівано розбила Сергієву задуму елегантна сусідка, що сиділа біля вікна візаві.
– Так, перший.
– І у вас там нікого нема? Ні родичів, ні знайомих?
– Нема.
– Ви думаєте влаштуватись на посаду?
– Думаю.
– Так я й знала.
– Як це ви могли знати? – добродушно посміхнувся Сергій.
– Отак, дивилась на вас і читала.
– Он як! Ви значить – фізіономістка?
– Так. До певної міри я можу нею бути.
– Цікаво мати таку сусідку. Так ви прочитайте, що взагалі доля пише для мене.
Фізіономістка охоче погодилась. Вдивлялася в обличчя, розглядала руку.
– У вас лагідна вдача. Кохаєтесь у мистецтві. Маєте якийсь мистецький хист, навіть здобудете славу. Між іншим, ви переживали, чи то, ще маєте пережити в своєму житті якусь катастрофу, а поза цим життя пройде тихо й щасливо. Жити будете довго, одружитесь тільки раз…
Сергій посміхнувся. Він не вірив у ворожбу, але тут випадково збігалося так, як було і як мусило бути. Безперечно, він одружиться з Олею. Й життя їхнє буде щасливе. У його є хист, буде слава. Катастрофу він уже пережив. Перспектива стала чіткою й прекрасною. Відчув такий прилив енергії й утіхи, що вже замало стало весело балагурити з сусідкою. Він мусить поділитися з Олею. Розклав для писання папір.
– А я знаю, кому ви хочете писати? – промовила фізіономістка.
– Кому?
– Їй.
– Правильно.
– Цікаво, яка ж вона?
– О, вона найкраща з усіх людей і з усіх жінок.
Перше Травня. Шумливо-весняні потоки розлялися міськими вулицями. Прапори, як натовп червоних вітрил, пливли над хвилястою поверхнею. В повітрі співи, музика. Небо раздирав клекіт залізних орлів. Все стреміло до якогось центру, кружляло, кипіло, як у коловороті.
Сергій пригадав маніфестації перших днів революції. Тоді й він плив у бурхливому морі, повний віри й ентузіязму; тепер – відкинутий хвилею на засмічений беріг. Протискався попід стінами поруч зі спекулянтами, люмпенами та всякими іншими покидьками революції. Не то з докором, не то з іронією дивився на робітничі лави.
Нема неба святного, немає див чарівних, – відкрились простори холодної матерії для розуму й серця людського. Кожну промову тепер Сергій розцінював, як дипломатичний хід до кар’єри, або вислугу перед начальством з-за шматка хліба. Механічно вигукували сотні "хай живе", механічно покривало їх тисячне "ура".