– Божевільна! – скрикнула Зоя, злякано відступаючи.
Оля вмить скочила, як дика кішка, і щавила Зоїну руку:
– Віддай!
Зоя, вереснувши, схопила ножиці і вдарила гострим кінцем супротивницю в руку. На допомогу ще вискочила з кухні Поліна Павловна й теж штурхнула Олю в груди.
– Ти парш… – але на півслові запнулась.
В Олі зажеврів рукав, – по руці пробіг кривавий струмок. Оля хитнулась. До вечора вона вже стала в домі героїнею дня. Рука спухла, підвищувалась температура. Поліна Павловна з розгубленим виразом на лиці – клопоталась. Боялись затруєння крови.
Микола Васильович покликав лікаря.
Ще кілька разів Оля з диким криком поривалась на Зою. Зоя мусіла втікати з дому. Під кінець Оля бліда, знесилено впала на ліжко й заснула. Прокинулась лише тоді, як почула в домі голос Концова. Концов підійшов до ліжка й лагідно запитав:
– Що з вами, Олю?
Оля мовчала.
– Хіба ж я вас чим образив, що навіть не заслуговую відповіді?
Оля несподівано скочила з ліжка:
– Ви ще будете наївність корчити? Хто листи викрав? Хто писав Сергієві? Падлюка, спекулянт…
Вона хижо націлила ненависні очи в Концова. Коси їй були розвіяні, груди розхристані. Була страшна, як божевільна.
Поліна Павловна водила переляканим поглядом то на Олю, то на Концова. Концов гордо випростався:
– Це ви про свій роман з отим пройдисвітом? Прошу не згадувати мого імени у вашій брудній історії. Я вам не злодій і не шантажист… я…
– Злодій, шантажист! – викрикнула Оля. – Геть з-перед очей, геть, мерзота!..
Концов зніяковів. Змінивши дурнувату міну на кислу, він вийшов.
Сергій не знаходив собі місця. Невже і вся любов її була обман? Ті поривчасті обійми, ті вогнисті поцілунки? Щоб знав тоді – убив би. "Нащо здався обірванець красивій жінці?" Ха-ха! Ось він – життьовий погляд практичного віку. І вона ще могла так нагло брехати? "Я нікого не зможу більше любити. Я згоріла для тебе".
Поїхати і плюнуть їй в обличчя, а там – хай тюрма, смерть… Але жах зупиняв; невже він побачить руїну своєї святині?! Та ніжна, щира Оля скаже йому: "Не люблю?!"
Десь у глибині ще жевріла надія. Та дійсність розбивала її.
Оля більш не писала. Сергій запив. Пив мстиво. Колись він дав обіцянку Олі не пити. – "Алкоголь бруднить, озвірячує людину" – а сама вона не бруд, не тварюка?
І Сергій зловтішно пускав свої заробітки на самогон. Нехай віються. Йому ні для кого зберігати, йому нічого не треба, в його нічого нема. Нема любові, нема мети, нема творчої праці. Коли ще в селі Сергій був ідеологом і творцем, то тут став звичайним ремісником: малював плакати, вивіски… Вся мета його існування стала в тому, щоб заробити копійку. Сергія підносив у сферу забуття чад алкоголю та галас загородніх шинків.
Того дня Сергій силкувався якомога більше випити. Випити стільки, щоб уже ніколи не протверезитися. Дико кричав, співав, щоб заглушити крик одчаю. Пропивай, Сергію честь, продавай сумління, душу продавай!
Його компаньйон, колишній адвокат, стукав по столі:
– Тобі з честі хліба не їсти. Маєш за честь – пляшку, за сумління – пляшку, за душу – дві.
– Дві! – командував Сергій.
– Увесь світ бордель, а люди… – десь в одному кутку синтезував п’яний, хриплий голос.
– До чого ми дожілі, о росіянє? – застогнала в другому бородата постать.
"До чого ти дожив?" – як крізь туман, дійшло до свідомості Сергія. Диким поглядом обвів присутніх. Видалось, що він давно вже в домовині. Його посідає черва, копошиться, точить йому серце… Він ніколи вже не народиться, ніколи вже не побачить Олю…
– Оля, Оля! – застогнав, заридав буйно, невтішно.
Хтось розважав. Комусь оповідав:
– Я любив… любив її…
Враз нахабно в саме вухо:
– Любові нєту – дайош монєту! Ха-ха-ха… Вот!
Сергій відчув, як йому затисло вуста слинявим поцілунком. З ним була п’яна, розкуйовджена жінка. Вихилялась, пестила. Сергієві шугнула кров. Мстиво стис в обіймах і, немов наново відроджений, втішно закричав:
– Любві нєту… Правильно! Дайош, дайош…
Повернувся додому пізно, з жінкою. Всю дорогу повторяв слова нової для нього істини: "Любві нєту – дайош монєту". Такий звичайний і легкий сенс життя: гроші, горілка й жінки… З цього часу він легко покотиться по цій похилій площині.
Несподівано в кімнату постукала хазяйка. Подала листа. Як крізь туман дивився Сергій на білу пляму. Враз, знайомі кривульки літер, немов зірвалися з паперу і зграєю шугнули в груди. Застогнав і ридаючи схилився на стіл.
– Дурак! Ідіот! – скрикнула презирливо компаньйонка.
– Що? – скочив несамовито. – Геть, шлюхо!
І не встигла компаньйонка опам’ятатись, як бахнув нею крізь зачинені двері в протилежну стіну коридора.
Тільки другого дня зміг прочитати листа Сергій. О, якою скотиною видався сам собі! Оля прислала йому величезного листа. Була хвора, їй боліла рука мало не протягом цілого місяця. Тепер рука її здорова і вона змогла з’ясувати все непорозуміння.
Того ранку Сергій ретельно вимився, неначе хотів змити намул минулих днів. Це був його перший день весни. Цвіла черемшина, зелено пишались дерева, розсипалося сонце золотим водограєм. Сергієві цвіла душа. Бачив чисту красу жіночих облич, бачив братню душу в очах.
І того ж чудового дня, завклубу сказав Сергієві:
– Можете більше не приходити на роботу. Вас я звільняю.
– Як?
– Отак. Ви вже більше тижня не приходили.
– Та я… Я хворий був.
– "П’яний був", дозвольте виправити.
Сергій сидів на вузловій станції й очікував поїзда. Апатично дививсь у натовп. Враз із гущі виринула знайома постать. Сергій поточивсь від здивування, мов від вибуху. Галюцинація?
Але за хвилину він уже твердо бачив на пероні Концова. Той ішов у компанії другого виразного непмана. Очевидно, були заняті діловою розмовою. Сергій слідкував, як тінь.
Обидва пройшли до товарових вагонів – звіряли накладні. Коли вертались до залі, Сергій зупинивсь, щоб пропустити перед себе Концова. Концов кинув летючий погляд на Сергія і продовжував розмову без найменшої павзи.
Не впізнав. Чи тому, що був заклопотаний справою, чи тому, що Сергій тепер був виголений і по-людські зодягнений.
Підбадьорений, Сергій рушив слідом через залю до ресторану, що був за вокзалом. Однак не посмів піти в глибшу кімнату. Сів перед портьєрою, з-за якої видно було лише руки над столиком обох спільників. Руки Концова відрахували червінці й прийняли з рук спільника накладні. Після цього зблизились прозорі келишки, забряжчали об тарілки ножі. Розмова голоснішала.