Отож "цариця" знову з'явилася на світ, тільки цього разу не в оточенні своїх фаворитів, а в оточенні кам'яних баб сивої давнини.
"А де ж усе-таки подівся вказівний палець Катерини II, як його знайти?" — ця думка весь час непокоїла збирача скарбів. Про це він часто казав у музеї, розпитував місцевих людей, не раз ходив на старе місце, до постаменту. Та Даремно — пальця не було.
Одного разу в музей зайшов якийсь громадянин і спитав Дмитра Івановича:
— Я тільки що розглядав статую Катерини. Де ж палець?
— Не знаю.
— А я знаю.
— Де? — схопився Дмитро Іванович.
— В однієї дами: вона ним горіхи лущить.
Через день палець уже лежав під склом у вітрині музею. Приніс його сюди Дмитро Іванович. Він довго клопотався, щоб знайти майстра і якось приварити його.
Знавці мистецтва дякували Дмитрові Івановичу за те, що зберіг пам'ятник.
Якось, жартуючи, Дмитро Іванович сказав:
— Цікаво, що зробив би з, нами Потьомкін, коли б побачив, як ми тягли царицю, накинувши петлю на шию.
Під час окупації України німецько-фашистськими загарбниками статуя Катерини знову зникла, але цього разу назавжди: її вивезли в Німеччину і, за певними даними, переплавили. У фашистів під час війни не вистачало кольорових металів, і вони переплавляли на зброю навіть високохудожнє литво. Але їм і це не допомогло.
ВТІКАЧІ У ВІТРИНІ
Майже чверть віку Іван Йосипович Попов працював у Дніпропетровському крайовому історичному музеї. Він виконував там усяку роботу: був муляром, вартовим, кочегаром.
До Жовтневої революції та в перші роки її вся сім'я Попова — дружина й три дочки — жила при музеї, в підвальному приміщенні. Вони й розповіли мені, як Дмитро Іванович Яворницький переховував у вітрині музею двох революціонерів.
— Наша мати,— розповідали сестри Марія та Ольга Попови,— нишком від нас і сторонніх людей готувала страву і щодня носила її нагору, в музей. Ми зацікавилися і одного разу спитали її:
"Мамо, кому ви щодня носите нагору обід?" "А навіщо вам це знати?" — невдоволено сказала мати.
"Та так, цікаво",
"Ви, дівчата, ще молоді; коли станете більші, тоді й більше знатимете",— ухильно відповіла мати.
Коли сестри стали дорослими, вони наважилися нагадати батькам про ті обіди.
Старі переглянулися між собою, всміхнулися.
— І не забули ж!
Іван Йосипович розповів їм тепер, кому готувалися ті обіди і чому їх таємно носили нагору.
Одного разу Дмитро Іванович закликав до себе в кабінет Івана Йосиповича, щільно причинив двері й сказав йому:
— От що, Іване, я хотів з вами тут, наодинці, поговорити. Справа дуже серйозна.
— Слухаю вас, Дмитре Івановичу.
— Я сховав у музеї двох утікачів. Обидва вони — більшовики. Їх розшукують білогвардійці: знайдуть — знищать Зрозуміло?
— Зрозуміло, професоре.
— Я одкрив вам велику таємницю. Бережіть її, Іване Йосиповичу, бо довідаються — нам те ж буде.
— Можете довіритися, Дмитре Івановичу, не підведу.
— Тоді ходімо.
Дмитро Іванович повів Попова в музей і показав велику вітрину під склом, яка стояла поблизу кабінету директора за каретою Катерини. У вітрині були вивішені розкішні українські килими, а за килимами ховалися втікачі.
— Думаю, що це найбільш надійне й безпечне місце,— сказав професор.— Як ви гадаєте?
— Та тут і гадати нічого, кращого місця не знайти. Дмитро Іванович витяг ключ з кишені, відімкнув вітрину.
— Ану, хлопці, виходьте звідси, годі вам нудитися! Вітрина тихенько відчинилася, і з неї вийшли два молодики.
— Знайомтесь, хлопці,— відрекомендував їм Яворницький,— це вартовий музею Іван Йосипович Попов. Можете йому вірити, як мені. З цього дня він або його дружина Уляна Карпівна будуть приносити вам їсти. А там, як стихне "завірюха", я вас виведу надвір, та й підете своєю дорогою.
Хлопці повеселішали. Познайомилися з вартовим.
Попови щодня носили їм снідати, а потім, годині о п'ятій, коли відвідувачі залишали музей, несли обід.
Удень ці люди сиділи у вітрині, а вночі ходили з Поповим по музею, розминали ноги.
Днів через десять у місті заграв військовий оркестр. Іван Йосипович кинувся на вулицю і швидко повернувся назад.
— Чуєш, як грають марш? — весело сказав дружині.
— Чую! А чиї ж то грають?
— Як чиї? Наші, червоні, прийшли в місто. Тепер час і хлопців на волю випускати.
Згодом у музей прийшов і Дмитро Іванович. Він звелів Попову відчинити вітрину й випустити з неї тих, що переховувалися.
— Шкода, що ми не запам'ятали прізвищ цих товаришів,— сказали сестри Попови.— Можливо, вони живі й, прочитавши ці рядки, відгукнуться.
А нещодавно Г. Ф. Ватченко повідомила, як Д. І. Яворницький рятував у музеї двох більшовичок — Федору Дорофіївну Лукашенко-Шведову та Оксану Чернову. Це було влітку 1917 року.
— Якось у жовтні з Оксаною Черновою,— згадувала Шведова-Лукашенко,—— ми одержали листівки, для розповсюдження їх серед солдатів. У нагірній частині міста за нами ув'язався шпик. Дійшли до гірничого . інституту. Що робити далі? Щоб якось збити з сліду шпика, ми швиденько зайшли у краєзнавчий музей прямо до директора Яворницького, який на запитання шпика: "Що то за дівчиська?" — не вагаючись, відповів: "Це працівники музею".
Пізніше в музеї переховувалася й нелегальна література, листівки, призначені для солдатів, що жили в Феодосіївських казармах.
Своїми діями стариш професор Яворницький ризикував, але не боявся поліції" та її агентів. Цим самим в якійсь мірі допомагав тим, хто йшов проти монархії.
Є переконливі свідчення, що Д. І. Яворницький допомагав і іншим політичним діячам. Дослідниця Марія Шубравська за допомогою) М. Є. Гончарова виявила в Донецькому обласному партархіві цікаві факти про зв'язки Д. І. Яворницького з робітником легендарної "Брянки" — революціонером Григоріем Федоровичем Ткаченком-Петренком, який в 1905 році очолював у Катеринославі страйк робітників. За те, що він зберігав нелегальну соціал-демократичну літературу, сидів у тюрмі, а потім перебував під особливим наглядом поліції. Щоб зникнути з недремних очей жандармів, він, очевидно, за допомогою і порадою Яворницького, почав поблизу Дніпра провадити археологічні розкопки. Все те, що йому щастило знайти в могилах, він приносив до музею і передавав вченому-археологу Яворницькому. Не раз металург-революціонер у кабінеті Яворницького розмовляв з ним про гірку долю трударів, консультувався з ним про археологічні методи дослідження і, як сам про це згадує, "от него многое почерпнул". У своїй передсмертній записці і з катеринославської тюрми в січні 1909 року Г. Ф. Ткаченко-Петренко просить, щоб всі археологічні знахідки віддали Яворницькому в музей ім. Поля.