— Але ж, моя панно, ви застигнете в цій спокійній радості, заснете звичайною звірячою сплячкою. Ні, повинні йти за мною, я візьму вас владно, я поведу вас за собою.
Людина не може навіть в цих первісних умовах бути спокійною, мусить щось своє творити.
— Щоб дійти до того бруду, від якого ми зараз тікаємо? — іронічно запитала вона. — Ні, красно дякую, досить і того, що є. Більш мені не треба. І з вами я не піду. Чуєте? Не піду!
— Але ми втекли, панно, ми порвали з старим усе.
А в тих первісних просторах безмежна широчінь для нашого духу. І ми зуміємо знайти наш шлях, ми відшукаємо найтоншу, найціннішу красу життя. Тільки далі звідси, туди, в невідомі простори. Я вчуваю — якийсь дух, невідома сила гонить мене туди. Але я хочу з вами йти, хочу, щоб ви допомагали мені, щоб ви дали мені жіночу ласку, теплінь свого глибокого серця.
— Ні, я не маю сили більш. Нові шукання — нові розчарування, нова втома. Чого мені шукати, коли я все знайшла? Ні, і не переконуйте мене, залиште.
— А сюди прийдуть, панно, нові люди. Шляхи пробиті, і вони знайдуть їх, і посунуться густою валкою, і забруднять їх. І обплутають вас цілою низкою своїх умов. Ні, я не хочу. Я тікаю далі від цього, а ви як знаєте.
Вона глибоко й недовірливо подивилась на мене. А потім одвернулась від мене, впала на ліжко і заховала голову в подушку. І я помічав, як в нервових конвульсіях тремтіла вона вся і тихо плакала. В пристрасних обіймах цілувала подушку, безсило піднімалась, і дивилась на мене заплаканими очима, і потім знову ховалась в подушки. А ніч повільно снувала сірі серпанки, в довгі поеми сплітала їх. Здавалась безкінечною. Панна кілька разів піднімалась в ліжкові, важко зітхала і в безсилій розпуці ламала руки. І було чути глибокий її стогін.
І ось почали згасати місячні промені надворі, танули довгі тіні, в сірі тумани вбирались дерева — вставав тихий зимовий ранок.
Вся безсила, з розпатланими косами, піднялася панна і довго, з болісною ласкою, запитуюче дивилася на мене. А потім в пристрасних поривах обняла мене і міцно-міцно поцілувала.
— Так, мій любий. Я піду з тобою. Куди б ти не пішов, я буду з тобою нерозлучно, що б не сталось. В первісні простори, мій любий, в первісні простори.
* * *
— От і поладнали. Ну, щасти вам доля, — радісно, широко посміхаючись, говорив лісничий.
Нетерпляче сіпали коні, а ми кутались в хутру, сідаючи в сани, — і два чорних собаки привітливо махали вовнистими хвостами.
Ліс був тихий, ясний, наче вимитий, в свято принаряжений, білим пухом вкритий, в світлу радість снів зачарований.
А на сході стояла закохана в себе яскраво-сиза смуга хмар, червоною каймою позолочена, і на тлі її радісно синіли поодинокі кущі дерев.
— Світлої дороги вам в первісні простори, мої панове! — в останній раз кинув нам лісничий і довго ще проводжав нас лагідними прижмуреними очима. А назустріч нам повільно посувались, ясно-білим пухом вкриті, безмежні простори лісів.
1919