Справді небавом посередник приїхав, і людей, і пана, й кучера кликав, судив їх і присудив, що пан не по-людськи зробив, зав'язавши живу людину в лантух та ще й звелів на глум водити його по селу. От за те й присудив посередник: бути Антону вільним і зараз визволив його з-під пана...
До самого Великодня не трапилось мені нігде побачити Антона; прочула тільки, що став він до жида, до шинкаря, за кучера. А на Великдень — сидимо ми з дівчатами на вулиці. Сидимо, веснянок та гаївок співаємо. Аж ось і парубки йдуть. Прийшли, біля нас поставали. Як глянула я, так і затремтіла... між ними Антін і так він мене своїми банькуватими очима діймає, серце мені лоскоче... гляне він, наче заговорить; а заговорить — наче заграє... От з того часу...
Е, що вже про те балакати!.. звісно, діло дівоче... самі, здорові, тямите — коли дівка з парубком прийдуться один одному й по серцю й по мислі... Нема в бога нічого ліпшого над кохання...
Зараз після Петра ми й побралися. На жнива Антін одійшов од жида. Пішли ми в Рудівку, там у міщанина стали за сніп жати. Тоді давали ще жати — раз за третій, вдруге за четвертий сніп; не так, як тепер стало, нехай біг милує — за шостий та за сьомий! Тепер, спини не розгинаючи, та ще коли на доброму та густому житі, то й то за день більш десяти снопів не заробиш, та ще й на своїх харчах. А тоді, було, харчі хазяйські, залюбки було вдвох з Антоном шість полукопків поставимо. От у нас без восьми снопів копа заробітку за день; та ще якої жені! Жень у нас така була, що на пару волів більш як півтори копи не положиш, не повезуть... Жито урожайне того году біг дав; і на вмолот — ліпшого й не треба: по вісім мірок з копи... Заробили стільки, що до нового — про хліб і думати забули. Добряче воно велося нам. У матери була телиця. Саме в Спасівку вона отелилася: гарного бичка привела й сама вдалася така молочлива, що молока того, хоч купайся: раз-у-раз і молоко, масло, й сир, і сколотини; самі їли вдосить, і людям наділяли, і так продавали; за зиму й до Великодня десять карбованців корівка та, спасибі їй, дала нам. Тоді у нас гусари стояли на селі, офіцерні було чимало, так вона брала у нас молоко й масло.
Обжавшись, Антін знов до жида. Звісно, ліпше-б у жида не служити, так коли-ж і свого діла нема, а згорнувши руки сидіти — і гріх, і сором.
Добренько так у нас все йде.
З нового году став новий шинкар у нас. Старий Лейба помер. От на нового пан і напосівся: не держи кучером Антона, та й не держи! Жид йому й те й се, а він і слухати не хоче; притьмом одно зарядив: "не держи, прожени, а не проженеш ти його, так я тебе прожену".
Жид йому каже: "договор"; а він йому на те: "договор був з Лейбою; нехай він встане та й говорить". Чи чули ви таке? Щоб з мертвих встав! Мусів жид послухатися. Антона мого се так за печінки взяло, що він не їсть, не п'є, ходить наче несамовитий, зубами скрегоче та панів лає... Я його втихомирюю, а він і слухати не хоче; все черкає та черкає! Скільки вже він чортів панам назичив, так моя губа того й не вимовить! Не то копанками, а цілими болотами він чортів на панів вергав!.. Черкав, черкав, нарешті як стукне кулаком об стіл, як ревоне, немов у маточину:
— Стривай же ти, чортова підошво! я свого клину, не дожавши, не кину!
І замовк. З того часу вже про панів ні слова, ні пари з вуст; та й про чортів якось менше згадує.
Добре. Коли-ж ото чи на масниці, чи на всеїдному тижні, забула вже — давнє діло, а пам'ять у мене зрешетіла, — знаю тільки, добре знаю, що не в піст, бо ми в той день вечеряли вареники з сиром. День був буденний і скоромний. Приходить Наум, соцький, загадує: завтра усім іти в церкву до служби.
— Що воно за притча така? — питає у його мати, — що там таке в церкві буде, щоб усім іти?.. Та яка там і служба в будень?
— Там вже почуєте яка... безпремінно, щоб усі приходили: молебство буде. Завтра, значить, роковини волі, наше свято.
Вертаємося ото другого дня з церкви. Антін минає свій двір.
— Куди ти, Антоне? — питаю.
— Треба.
— А обідати?
— Я до обіду вернуся.
Пішов. Мені й не вдогад, куди він; хоч-би хто й зарізав мене, так би зроду-віку не вгадала. Невзадовзі вернувся він, — такий веселий, всміхається, твар йому аж сяє, наче роса на сонці.
— От, каже, оскому збив, дак так що збив: на всі заставки виправ!
— Що? кого? — дивуюся я.
— Нікого більш, як не його.
— Та кого се?
— Отого лисого чорта, пана...
— Нашого?
— Який він наш!.. у нас тепер, опріч бога, нема пана... Ну, та й виправ же!..
— Та за що-ж? та як-же ти посмів?
— Я не сміявся! А за що, питаєш? За те, що чому він в церкві не був?.. забув який сьогодні день?.. Тепер пам'ятуватаме... Ну, та й виправ же!
— Буде-ж тобі тепер!.. наробив ти лиха! Пропали ми!.. — та як згадала я отой клятий мішок, так уся й затремтіла, трушуся, наче мене пропасниця б'є. От, думаю, лихо! тепер може й про мій віхоть згадають...
— Не бійся! — заспокоює мене Антін, — нічого яе буде: я його не прилюдно, а сам на сам; ніхто того не чув і не бачив, нікуди йому й писнути, — проковтне мовчки та й годі!
— Ти-ж йому що?.. невже ти його побив...
— Ні, ні! бить не бив, нехай його вихор поб'є об суху дорогу. Я тільки виправ його. Прихожу, аж він в своїй кацавейці сидить на ґанку та люльку смокче... Я любенько шапку з голови, низенько йому вклонився. Він на мене вовком дише, а я йому так приязненько:
— Добрий день, пане! з святом будьте здорові!..
— Яке там у тебе свято? — бовкнув він, а я йому:
— Не в мене самого, а в усіх добрих людей сьогодні велике свято. От ми й до церкви ходили, помолилися... А ви, пане, певне забули про наше свято? Не диво!.. свято сьогодні у людей, а у панів — "урвихвіст"; людям сьогодні день радощів, а про панів він "утрисльози"... Так отсе я й прийшов вам нагадати.
— Ти здурів! — гукнув він, — геть!
А я наче вкопаний стою, та й почав його прати: вичитав йому й мішок і все, що знав; зганьбив його та тоді знов поклонився й пішов... Доки він схаменувся гукати на людей, я вже геть за брамою був... Гукай, думаю собі!.. хоч кавбика свого ввірви, ничого тепер вже не вдієш...
Я мовчки похитала головою, нічого йому не сказала, тільки подумала: "коли-б з сього диму та не кинуло на нас полум'ям". Так воно на моє й вийшло. Чи я в таку лиху годину подумала, чи то вже від бога таке судилося, чи від кого лихого — не скажу, а тільки з того з самого разу й почалося моє лихо, мої скорботи, й не спекалася я їх, доки Антін мій був живий. Став мій Антін з того разу таким злосливим та мстивим до панів, що я зроду-віку й не сподівалася. Нехай-би вже він над своїм паном мстився за мішок за отой, а то-ж ні! що пан, що полупанок, хоч зовсім йому не знайомий, аби, — кажу, — пан, то й ворог його... Ворогує Антін на його й мститься, та так чудно, що прямо я нічого й не тямлю. Цілий рік отеє він нічого, людина — як людина, ні до кого з панів важким словом не обізветься. Аби-ж прийшов отой день святої волі, так він і зґедзкається, наче його дрік укусив. Де-б він не був, що-б не робив, усе покине, а піде та вилає пана... Казали-б ви: "свого пана", так — кажу-ж вам — ні!.. Чудна, занадто чудна людина в сьому разі був небіжчик, нехай вже царствує. І не яка, як не отся його вада й з світа його звела — і мені лиха й клопоту завдала...