— Та ніхто-ж, як не вони, — кажу я.
Так ото заходилися ми коло млина. Треба було заздалегідь дерево на клітку вивезти. Купив він у Маслаченка і на клітку, й на вал, і на рамена. Поїхали рубать. Рубає він собі деревину, березу чи що; цюкає та цюкає, а вона зразу як шугоне, та на його... він хотів відбігти, та не встиг; ступнів зо три підбіг, вона його й причавила і гіллям, і цівкою; ноги так йому й розплющила...
Привезли його додому, знесли в хату... Ледве він дише... Покликала я попа... запричастив він його... День, другий, третій, — не оживає чоловік, не вмирає; а на четвертий день попрохав їстоньки... Зраділа я невимовно... Думаю: одужає... І дійсно був-би одужав, коли-б не настиг день святої волі... А то-ж саме за тиждень настиг...
Ледве стало світати, чую я, Антін мій — упокой царице небесна його душу! — так тяжко-важко стогне, та до мене так болісно:
— Жінко! чи знаєш, який сьогодні день?
— Святої волі, — кажу йому, а собі думаю: "і тепер не забув".
— Порятуй-же мене, а то пропаду...
— Чим-же мені тебе рятувати? Рада-б я небо до тебе привернути, душу свою до тебе вложити...
— Ні, не те!.. не те!.. візьміть мене, винесіть на сани та везіть до панів...
— Господь з тобою, Антоне! невідь чого заманулося тобі... як се можна!.. на дворі така холоднеча, тобі з хати не можна; в хаті під кожухом дрижиш!.. Вгамуйся, голубе мій! перехрестись та читай "ослаби, остави"...
— Не поможе! ніщо не поможе!.. везіть мене; чую, що смерть прийшла по мене!.. Он вона в кочергах вже стоїть; я її бачу... Глянь! як зуби вискалила... Бачиш?..
— Та заспокойся!.. невідь що тобі ввижається...
— Ні, не ввижається, я виразно бачу її... Порятуйте-ж мене, не дайте мені занести гріха на той світ...
— Попа, — питаю, — покликати? — і бачу, якось твар йому міниться, не та стає, зблідла й опала...
— Не попа, а пана... нема пана, хоч недопанка... рятуйте!
Та з сим словом як заридає!.. А потім:
— Тривай! тривай! не підходь ще!.. Я зараз, зараз... везіть мене швидче до панів!.. Жінко! придерж її, не пускай її до мене...
Зумилася я, не тямлю — про кого він каже придержати? в хаті опріч мене та сина нікого... А він все своє:
— Не пускайте її до мене, нехай підожде, доки вернуся від панів...
— Кого не пускати? — питаю.
— Смерти, смерти! он вона наставляється йти по мою душу...
Отут вже і я стерялася... Не збагну — що й почати, та й кажу синові:
— Бігай швидче по кума Мусія, нехай іде, раду дає...
Заким прийшов кум, Антін мій усе одно верзе: "везіть мене... я зараз... підожди..."
Прийшов Мусій. Антін вже не пізнав його: може через те вклепався, що кум був у жупані, так він і взяв його за пана. Скинув на його очима, — такі вони зробилися, наче сонні, та тоді й почав: "Ой ви, пани-голоколінці! бодай вам і те і се, і п'яте й десяте!" І чого вже він їм не бажав! страх і згадати... Бажав, бажав, тоді як заскрегоче зубами, так аж икавка на його напала...
— Біжи, сину, за попом! — мовив кум. Антін блиснув очима...
— О, тепер, каже, йди!.. іде, іде!.. Ох! рятуйте!
Та з сим словом і богові дух віддав...
Чудна людина, чудна й смерть її.
Упокой його со святими!..
1895 р.