Пан. Н-да. Жахливі часи.
Куркуль. Як би його спокій навести, потому — чули ж,— убили Сапсая, і за віщо? Пан. Озвірів народ. П і п. Іменно, дикі звірі — не люди.
Куркуль. Він, значить, хліб там у когось одібрав, ну, може, трохи й того... Потому інакше хіба звезуть? Удень звіз, а вночі вбили.
П а н. І хто вбив?
Куркуль. Та партизани ж ті, чи повстанці, банда, одним словом. Уночі — аж степ гуде. А вдень — ні гу-гу.
Пан. Це щось страшне: лягай і молись богу, щоб устати. Можуть спалить, можуть... все лихе можуть. На тік треба сторожу збільшити, щоб, бува, димом хлібець не пішов.
Куркуль. Та хліба — ні. Вони єхидні, падлюки. Хліб, мовляв, і нам знадобиться, як тікатиме — в кишеню не візьме. Єхидні. А от у хаті живих попалити, це можуть.
Пан. Жах! Жах!
Куркуль. Так я оце й зайшов. Ми там дещо розізнали. Чи їх не можна б часом накрити, голубчиків?
Пан. Авжеж! Це треба. Ось приїхали. Треба буде поговорити. Як же? Жах! Жах!
Ніна (з покоїв). Панове, прошу на веранду.
Входять штабні офіцери: генерал, полковник, ад'ютант. Куркуль і піп підводяться.
Ніна. Папа, вечір сюрпризів. Пан. Що, що таке?
Генерал. Чудесно все. До апетиту включно. Го-го-го!..
Сідають до столу.
Б'ємо червоних і в хвіст і в гриву.
А д' ю т а н т. Чудово сказано: і в хвіст і в гриву!
Пан. Далеко одігнали?
Полковник. Уночі повинні взяти містечко.
Пан. Ану-ну, побачимо. (Забачивши Марійку, що з саду підійшла до веранди, замахав руками. До попа та куркуля.) Прошу-панове! Друззя по нещастю. Да, ви не чули? Тут робиться щось страшне. Банда завелась.
Марійкав сутінях принишкла. Генерал. Та говорили нам.
Генеральша. Я так перелякалась. Ми ходили з Ніною в парк. Чого тільки трапитись не могло з нами!
Полковник. Авжеж, могло бути погано: дві женщини в запущеному парку і банда — ситуація не з приємних.
Ніна. Я тепер одна і з кімнати не вийду.
А д' ю т а н т. До ваших послуг.
Покоївка. Охрім Гаркун проситься до вас.
Пан (одмахуеться). Ніяких Охрімів, ніяких Гаркунів!
Покоївка (сміється). Каже: хочу посекретничати з паном.
Куркуль. Може, звістка яка. Це надійний чоловік.
Пан. Знаю, знаю його. Десять раз уже приходив. Усе за дубки клянчить. (До покоївки.) Хай підожде.
Генеральша. А може, він сам у банді? Тут як на вулкані себе почуваєш.
Полковник. Іскоренимо. Ось просунемося за ліс. Оточимо і — пожалуйте бритися.
Генеральша. А як не просунетесь?
Полковник. Ну, ні! Наказ послано комбригу червоних: здати позиції. І вони будуть здані.
Пан. Як це — комбригу червоних?
Генерал. Ого! Микола Львович у мене — стратег і дипломат.
Генеральша. Все тайни, тайни!
Полковник. Це мій колишній офіцер. В моєму полку він командував батальйоном. Молодий, штабс-капітан, але бойовий і вірний, без всяких оцих окрасок. Вірний слуга ро-діни. Як бачите, ребус дуже простий. Лишився в Москві, був мобілізований як спец советами. Ну — і так далі і таке інше.
Пан. Он як?!
Полковник. Випадково я узнав про нього від полоненого. Ну, і зв'язався. З ним же і банда в контакті. Взагалі в його бригаді немало тутешніх. Ваші, Іване Романичу, землячки. І у мене в портфелі уже приготовлений гостинець. Не поздоровиться їм. Тут тільки передати — чоловічок потрібен.
Пан. Якраз. Тут найдеш! (До куркуля.) А у вас нема такого?
Полковник. Щоб довіритись можна було. •Куркуль. Чом нема? Можна пошукати. Ось хоч би й оцей Гаркун. Вірний чоловік. Пан. Гаркун?
Куркуль. У нього там просьба до вас, то ви зважте. Наш чоловік, може, й у пригоді стане.
Пан. Гаразд-гаразд. (До покоївки.) Гаркуна сюди. Це — діло державне, треба кожному старатися. Адже ми присягли вірою і правдою служити.
Куркуль. Та воно звісно. Ми радніші б, аби порядок установити.
Пан. Отож.
Гаркун Охрім (входить). Честь імію явитися. Пан. До йене ти?
Охрім. Так тошно, до вашої милості. Змилуйтеся, просю покорно. Потому — темні ми. Я й не хотів, одкараску-вався, так ніт же — бери землю, сій... потому — подозреніє в них. І дубки ж — рубай хоч-не-хоч. А це значить — плату требується. Змилуйтесь, пане!
Пан. У бога милость, а в мене її нема. Це вас усіх як милувати, то без штанів ходитиму. Ах, пардон, мадам! Щоб завтра ж гроші. А то — буде тобі! Я вас провчу.
Охрім. Просю покорно. Я ж не самовольно. Ну, як силують же.
Пан. Геть з очей!
Той іде.
Або стій! Ех, дубина ти, дубина! Присилували тебе, не хотів сам? Бідняга! Та ще дітей, мабуть, з десять?
Охрім. Та все ж малі. Змилуйтеся, пане. Я для вас усе...
П а н. А, де наше не пропадало! Хай буде так. Прощу. Тільки зроби одне дільце.
Охрім. Просю покорно.
Пан. Он тобі начштабу скаже.
Полковник. Ходімо.
Виходять.
Генерал. І оці слизняки хотіли нас перемогти! Де ви бачили: на чоловіка надівають петлю, а він.— "просю покорно!". Жаль, що з такими, черв'яками доводиться воювати пушками, а не самими нагайками.
Ад'ютант. Чудово сказано.
Генеральша. І все-таки офіцерську— роту розбили? Генерал. Ну що ж. Прохлопали вухами — і покарали себе.
Пан. Так, значить, правда?
Генерал. Да, півсотні кращих штиків втратили.
Пан. Ай-я-яй! Та як же воно сталося? Генерал. Ад'ютанте, прошу!
Ад'ютант. Це було в момент зайняття маєтку. Ми були вже тут. Село було звільнене від червоних. Рота похідним порядком ішла по дорозі. Ніч. Раптом налітає загін озброєних до зубів бандитів. Правда, декотрі були навіть без сідел. Ну — і п'ятдесят штиків не стало.
Ніна. А їх?
Ад'ютант. Стидно, але правда дорожча — їх було два трупи. Місцеві селяни.
Генеральша. Он бачите, я завжди говорила, що ви занадто поблажливі до цих розбійників. Налетіти, коли люди ідуть, не думаючи про напад. Це — варварство!
Генерал. Так. Але вони будуть пам'ятати. Ми їм відплатимо за це.
Ад'ютант. Всіх полонених ми розстріляли. Трохи перепало на оріхи і бандитським батькам.
Полковник (на дверях з портфелем). Так заходь же. Гляди. (До гурту.) Прибув козак з донесенням.
З гурт у.— Ну що?
— Як справи?
Полковник. Збиті з позиції. Тікають. Гармати загрузли в болоті.
Генерал. Молодець комбриг червоних!
Полковник. Прошу уваги. (Читає.) "Міцним ударом доблєстних..." Ну, це ми знаємо. Да. Ось: "Закріпились на лінії: Хведорівка — х. Лози і лівим крилом біля залізничного полотна". Це ось тут — прошу. (Показує на карті.) Завтра захопимо і цю позицію.