— Годі! Кинь! Уже!
Оце й є "Смерть Ізольди", пластичний танок…
Головне тут, щоб руки й ноги ваші не сіртались, а повагом ходили… Пластично.
Разів отак тричі на тиждень як прорепетируєте, вивчитесь.
Для чого це все, скажете?
Для краси! Для ритму! Для гармонії в нашому буденному житті. Щоб праця наша, тяжка до поту, почепурнішала…
Та що там говорити? Наркомпрос РРФСР знає, нащо воно. Якби це не було важливо, не демонстрували б. І не захоплювалися б цим…
Ну от вам приклад. Вам треба видоїти корову. Як ви це тепер робите? Підтакуєте спідницю, берете дійницю й чвалаєте в хлів. Сідаєте й доїте… Ніякої ж краси. А вивчилися ви пластики… Ви схоплюєтесь з лави:
— Іване! Заграй!
Іван бере гребінку чи порожню цеберку й починає макогоном вигравати. Ви роздягаєтесь, накидаєте на себе рядно, вигинаєтесь, хапаєте дійницю, підіймаєте руки вгору і — скоком, скоком, скоком в хлів, Іван за вами виграє на цеберці. Підсіли ви до Мурої й під музику чепурно сідаєте:
— Мура, стій!
І доїте… А молоко тільки:
Сюрсюр! Сюрсюр! — Під музику.
Не стоїть Мура — ви круг неї пройшлись вихилясом:
— Стій, не здохла б ти йому! …Видоїли й ритмічно в хату.
Друге діло як бачите… Праця вже ритмічна, гармонійна праця, красива, пластична.
Так і в кожному випадку в житті…
ДО ЛОГІЧНОГО КРАЮ
Нарешті!
Газета "Комуніст" іменем всієї робітничої суспільності категорично вимагає, щоб кермо Державним академічним театром узяти з рук слабих товаришів, що на ганьбу собі й на глум усій аксарівщині дозволяють виставляти "Шоколади", "Обладанія" та іншу "клубничку".
"Аксарінські стайні Академічного театру повинні бути вичищені від непманського гною якнайрішучіше, і на чолі його мають бути товариші, що не розучилися ще працювати пореволюційному…"
Шість років Державний академічний театр у Харкові на чолі з Аксаріним годував нас "клубничкою".
Шість років ми на всіх роздоріжжях кричали:
— Коли цьому буде покладено край?!
Шість років можна було співати на восьмий глас:
— Слава довготерпінню твоєму, Наркомпросе, худсекторе і відділе мистецтві^
І "довготерпіння" це тривало б, мабуть, іще надцять років, коли б не звичайнісінька благбазівська дуля мадам Аксаріної на адресу жовтневої маніфестації…
Дуля, отже, врятувала одну з найважливіших установ нашої Головполітосвіти від ідейної загибелі під грубезним шаром "аксарінського" гною…
Аксаріна, гадаємо, не буде! Не повинно бути.
Але чи значить це, що не буде "аксарівщини"?
Чи значить це, що надалі нас не годуватимуть "Шоколадом" і не'вчитиме нас державний театр, як "Обладати"?
Кому передати Академічну драму?
Де тут, у Харкові, ті сили і артистичні, і режисерські, що дадуть нам теперішній, гідний нашого часу, репертуар?
Подивіться навкруги, що ми в Харкові, в революційній столиці, весь час маємо?
"Новий театр"…
"Арлекин"…
"Уголок артиста"…
Це наші "революційні" театри…
І тільки три дні тому блимнула зірка справжнього революційного театрального мистецтва. І де блимнула? Над Нетечею. І як блимнула?
З великими потугами, з колосальними перешкодами, з половиною завіси, з голодними акторами. Я кажу про Театр ім. Франка.
Єдиний на весь Харків театр з революційним репертуаром, з революційною ідеологією. Єдиний, гідний нашого часу…
І нидіє він десь там, в заулках, над Нетечею, у "чорта на куличках", тоді як найкращий театральний* будинок захлинається в "аксарінських" помиях.
Робітнича суспільність у Донбасі Оцінила франківців.
Їхня подорож у Донбасі була самим тріумфом.
Про Це свідчать ті адреси, ті подяки, що їх має Франків театр.
На відкритті Театру ім. Франка в Харкові, 7 листопада, говорилося, що тепер радянське суспільство має певну кузню мистецьку, куди з усіх країв Радянської України буде текти нове мистецтво, народне мистецтво, що в новій кузні перековуватиметься й виходитиме викристалізуваним для зразка іншим театрам.
Так хай же це мистецтво не тече глухими завулками, доки потрапить у ту кузню.
Дамо йому просторий шлях, щоб воно мало пряму стежку, щоб воно не плуталось.
Перенесімо кузню, де їй належить бути.
І "стайню" очистимо, і робітниче суспільство задоволимо…
ТА Й ЧОГО ЗАМОВКЛИ?
Демонстрував оце в Харкові свою роботу ляльковий театр, що його сюди привезли учні Межигірського художнього технікуму. Демонстрував на "Плузі" в Сельбуді, в Держдрамі. Говорили про його, дискутували. Кажуть, що й актори Держдрами щиро його вітали. Всі ніби прийшли до висновку, що корисна воно штука, що його на селах дуже можна використати як театр революційної сатири, що він дуже зручний, портативний і на селах, на хуторах дуже б іздався для агітаційної мети. Межигірці вже довший час працюють з тим театром на селі і великий мають успіх, хоч п'єски, що їх вони демонструють, не можна сказати, щоб були досконалі. Беруться межигірці й ляльки робити, й інструктувати в цій справі ті установи (політосвітні), які б нею зацікавились. Нема ж у нас по всіх селах та хуторах театрів. Нема нічого. Вуфку має дати кіно на село, сто ш т у к, чи що… Сто кіно — це капля в морі, а чекати, доки кіно розкине свою мережу на селі,— довгенько. Помешкання для театру — штука дорога, а ляльковий театр коштує 15 карбованців!
А потрапить такий театр на село, на селі завжди знайдеться гострий хлопчина з комсомольців і такого може дати через "ляльку" чосу куркулеві, чи попові, чи "начальству" (коли перехилить більш, як треба!), що ажажаж!
Байдужість, понашому, в цій справі ні до чого!
Адже пишуть, що РРФСР (Москва чи Ленінград) відроджує в себе такий театр в столиці, для столичного глядача…
Значить, він чогось варт?! Видовисько дуже добре…
Через отаку чудернацьку "ляльку" дуже й дуже можна багатьох до розуму довести…
Репертуар? Життя само репертуар…
ТЕАТР ІМЕНІ ЗАНЬКОВЕЦЬКОІ
Київським цей театр зветься, бо зорганізувавсь був він і перші часи свого життя перебував у Києві…
Три роки він існує… З 1921 року… Народився, значить, од революції, а за хрещену в нього мати Радянська влада була.
Недовго в Києві кейфував — у мандрівку подався… І пішло, пішло, пішло…
Чернігів, Ромни, Полтава, Кременчук, Одеса, Миколаїв, Херсон і т. ін. і до їх подібні міста й містечка України Радянської…