Усмішки київські

Вишня Остап

ХАРКІВ — КИЇВ

(Дорогою)

Дуже просто це все.

Берете п'ятсот сорок карбованців грошзнаками 1923 року (усього тільки), біжите в Харкові на міську залізничну станцію.

— До Києва мені! На скорий! Через Полтаву шепетівським!..

Хапаєте квитка і біжите додому. Хапаєте речі й біжите на двірець. Біжите пероном.

Підбігаєте до першого вагона й на східці…

— Ваш білет?!

— Ось!

— Це сьомий, а ваш третій! Біжите далі…

Ви обов'язково курите. Як біжите од сьомого, то кидаєте спересердя недокурок на перон.

— Гражданин! Три карбованці золотом! І коли вас уже привчимо?!

— Та я… Та їйбо…

— Три карбованці! Інакше, будь ласка!..

— Тьху! Ти, лиха година!

— Ще три карбованці, гражданин! Плювать забороняється…

Платите тільки три й біжите далі…

— Куди?! Це шостий! Ваш далі… Смалите "далі".

— Ваш?! Це п'ятий! Далі!

— І ти, боже мій!

— Ваш?! Це другий! Ви пробігли!

— Ху!.. Це третій?!

— Третій!

— О!

І раптом на східці. Прожогом!

— Та чого ви так? Ще встигнете! Горить, чи що?!

— "Горить"! А вам що?! І спішу! Що я, даром за "скорость" заплатив? Гроші за "скорость" берете, а спішить не можна?! Які?!

Сіли…

— Пиши ж!

— Та писатиму! З дитинства пишу. Як руками не володітиму — ногами писатиму!

Бамбамбам! Сюрррррр! Поооїхали…

* * *

Вагон повнісінький індексу госплану, товарового карбованця і "помилуйте — хунт білого вісім з половиною"…

Отак — ревізор "об'єдінєння"…

— Знаєте, п'ятнадцятий розряд плюс командировочні… Жить можна, хоч жінці і двадцять чотири роки! Я з молодою одружився! Кімната на Пушкінській!.. А ви з Москви?

— З Москви! Жить можна! Червінець дев'ятсот п'ятнадцятого! Розряд шістнадцятий! "Нагрузка" — п'ятдесят відсотків!

— Ооо! Так єто же харашо!

— Ну не без того… знаєте!

— Ну певна річ…

Отак — пальці, нігті й ножиці — маленькі… Самий манікюр, у кашеміровій спідниці і в газовій хустці аж до підборіддя.

— У відпуск! Оддихнуть! Так устала! Так устала!

— А ви де?

— Машиністка!.. Роботи! Роботи!

— А ви так, на вигляд, нічогенько!

— Так устала! Так устала! Ви мужчини, а ми женщини! Мужчинам легше, а ми женщини!

І око зпід газової хустки так лукаво на того, що ото "ви мужчини"… А "ви мужчини" хлопець чорнявий. Кучерявий та чорнявий… І френч аж прилип до нього…

— І мужчини, і женщини однаково…

— Женщина одвертіша й щиріша. Ми довіряєм! А вам, мужчинам, довіряти не можна! Правда?

— Чого не можна?!

— Ви ж мужчини, а ми женщини! Хихи! Хихи!

— Мооожна!

"Можна, — думаю собі.— І навіть довірить…"

— А я у Вукоопспілці! До мужа їду! Так хочеться, так хочеться! Щоб швидше!

І брови вгору. А брови! Брови! Хоч у хомут закладай! Яку хочте вагу витримають, аби гужі добрі. І чорні, чорнії На білому тлі, як дві п'явки, добре нассавшись, хордами лягли…

— Хоч би скоріше!

— Да, знаєте?! За шість місяців? Ну, ще говорить можна вивчитись! А писати, ну ніяк! Читаєш оті українські газети, ну, як ти за шість місяців вивчишся!

— А, знаєте, треба! У нас наказ! Хто не знатиме, звільнятимуть!

— Видумають?! Ну, навіщо воно? Кому воно потрібне!

— Ви, товаришу, недооцінюєте національного моменту! Це величезний чинник! І от, як реальні політики…

— Ааа?!

— І в нас! Ну, як я буду!! Приносять поукраїнськи. Перепиши. Я переписую… Тепер, знаєте, так трудно службу дістати.

— Ков'яги… Водяна… Копи… копи… копи…

І косять… косять… косять… І орють… орють… орють…

Стане, зирне на потяг, і знову коса над прикорнями зашуміла. Хліб буде.

* * *

Поряд у вагоні зародок української опери до Києва вертає. Артисти М. І. Литвиненко-Вольгемут, Микиша й Луб'янцов. Концертувати їздили: демонстрували в столиці українську пісню.

— Ну як?

— Буде опера! Українська опера буде! Всі в Харкові прихильно поставились. їдемо до Києва конкретизувати!

І очі блистять в усіх: опера буде!

Полтава зеленими кучерями тріпонула. Он на горі!

Ось Ворскла! Тихо, так тихо підкрадується до Полтави, щоб обнятися… Давно вже вони обнімаються, Полтава з Ворсклою, одна в одну закохані…

— Е! В нас Ворскла! Це так полтавці…

— Е! Наша Ворскла біля Полтави тече! Це так, хто над Ворсклою живе…

І треба ж ото так закучерявіти, та ще й на горі, та ще й над Ворсклою!

Ну як ото лялька! Пишна, така пишна та тиха, така тиха, слухняна.

Хароша Полтава!

І люди на Полтавщині хороші!

М'якенькі:

— Мольока ви б у мене не взяли часом? Не люди, а просто тобі земляки…

Хароша Полтавщина. Краща, як Харківщина…

* * *

Абазівка… Решетилівка… Миргород… У вагоні сутеніє…

Ревізор "об'єдінєнія" вже засмалює на всі завертки… Усміхається вві сні: очевидно, на один розряд підвищили…

"Манікюр" тихенько "Молчи, грусть, молчи" виє, а "Вукоопспілка" стелеться та все:

— Ах! Скоріше б!

В останньому купе хтось гармошку витяг і потихеньку "тре на порох усіх катів".

"Ми всіх катів зітреееем на порох…"

І так ніби отой порох із стертих усіх катів сиплеться, сиплеться тобі в очі, сиплеться… І… засипав… Смик!

І вже з купе:

— Триндитриндитриндитриндитринди… Полька!

Перетер, значить, катів і в танок ударив…

Сниться, ніби на весіллі десь з дружкою по хаті гасаєш…

— Товаришу! Чи не можна полегше?! Полицю провалите!

"Дивись, — думаєш, — зроду не танцював, а тут як урізав, на верхній полиці лежачи". Мент… і провалля…

* * *

— Вставайте, до Києва під'їздимо! Зараз міст!

Потяг тихо-тихо суне…

Дніпро! Спить ще, легеньким серпанком укритий…

Тільки ажажаж ондечки зуби вишкірили: сонце вже одним променем їх лоскотнуло. Усміхнулись і щільніше серпанка натягають.

— Не займай! Ще хоч хвилину! Розніжились…

Лавра…

Сіртонулась до неба дзвіницею й стала. А може, там нема до кого й сіртатись?! А ось "бога" топили!..

"Видибаввидибав" — не видибнув старий Перун, захлинувся… А який "могутній" був!

Досидівся на горі, поки за бороду — й бувай здоров, боже! Грими там, на тім світі!

Саваоф хитріший! На небо забравсь.

Нічого. На "юнкерсі" привезуть…

Не "видибне" й Саваоф!

Київ!

— Нооосииильщик! Скоріше! Я до мужа їду!

— Нетерпляча яка! Дивись!

КИЇВСЬКІ ЧУДЕСА

Ніколи я, рушаючи з Харкова, не гадав, що сподоблюсь у Києві потрапити на чудо. Та де на чудо?!

На чудеса! На цілий оберемок дивних діл, чудних діл… Не встиг із візника зіскочити:

— Чули?!

— Ні, не чув! А що я мав чути?