— Обновились!
— Хто кого обновив?
— Церкви обновилися, ікони обновилися, хрести обновилися… І досі ще обновляються… Отак стоїш, дивишся на баню, а вона яснієяснієясніє… Сподобивтаки господь!
— А може, то я сподобив? Не встиг приїхати, а воно, бачите, зразу всі бані на церквах заблистіли. Може, я святий?!
— І завжди ви так… Вам серйозно, а ви… Все ви всміхаєтесь… Хіба ж таки можна так ото про святі речі?
— А що скоїлось?
— Та таке… таке… господи! Сьогодні вранці йдуть люди на базар, а на церкві, на Скорблящих радості, знаєте, що ото біля Сінного базару, баня як заблистить… Впали вони навколішки… А вона дедалі все яснішає… все яснішає… На дзвіниці… На самій церкві так так ржавою й залишилася, а на дзвіниці, як новісінька, як тільки що позолочена!
— Так чого ж тільки на дзвіниці? Паламар у тій церкві чудотворець, чи що? Чи, може, дзвін якийся преподобний там висить?
— А! Що з вами балакати! Підіть подивіться!..
Пішов подивиться.
Народу — тиск. Стоять, голови позадирали… Задрав і я.
Справді, одна баня на дзвіниці блистить, а на церкві темна.
Підходжу до гурту.
— І вийшов він, оврей той, на балкон! Зирк на церкву — блискавка! Так і засяяла! Перехрестився він та до батюшки!
— Єврей, тьотю, і перехрестився?
— Та не мішай! Дивись який. Проходь, проходь! Знаєм ми вас, невірних!
— …Перехрестивсь, кажу ж, він та до батюшки! Прибігає батюшка, а над церквою сяйво. І в церкві чує пєніє ангельськоє… Упав він навколішки й обновився!
— Батюшка обновився?
— Не батюшка, а Николайсвятитель, чудотворець Мирлікійський, морда твоя заспана! "Батюшка"!
— Єврея, значить, господь сподобив?
— Єврея, голубчику, єврея!
— Господи! Буди милостивой ко мінє, грішниці! Єврея?!
— А єврей разі не чоловік?
— Чому не чоловік?! Чоловік та ще й, видимо, неабикакой чоловік!
— Різні, значить, і євреї бувають. Є євреї православні, а є й… іншії євреї!
— Раз сподобився, значить, правильной єврей!
— Увойшли вони до церкви. Когда смотрять, а ризи на владиці нашій богородиці й приснодіві Марії, на тій, що ліворуч, на великому гаку висить, біліють… біліють… біліють…
— І всьо єто чепуха! Какоє-такоє, сказать, чудо? Обман зрєнія — і больше нічєво! Оп'ять же таки бога нєту, а все єто темнота й забобони, которої…
— Бога нєту? А дозволь тебе спросить, чому ти, сукин ти сину, осліп? Уже одно око вилізло, погавкай ще, і друге вилізе! "Бога нєту"! Який найшовсь?!
— Чого ж ви лаєтесь?! Ви темний народ, вас дурять! Церква така й була… Дзвіниця пізніше одремонтована, от вона й блистить ясніше… То ви не помічали раніше. А тепер хтось чутку пустив, всі за неї й ухопилися. Оце й усе чудо… Чоловік правду каже, а ви лаятись! Каламутите народ! Робити вам більше нічого. Вигадають нісенітницю й базікають… Робити б краще йшли…
Шусьшусьшусь по одному. Розійшлись.
* * *
…І вроді как янгол лучезарной на небі з'явився й сів на вон той кунпол! А єврей торгувать устал іттіть. Як посмотрив же він ув окошко, боже ж ти мій, господи!! Такоє сіяніє, вроді как сонце!
Розказує "спеціалістка".
Ви колинебудь бачили спеціалістку від писанія? Це жінка якраз того віку, коли вона стоїть на грані "бабства".
Фізіологія таку добу в жінок зове "клімактеричною". "Баба" тоді казиться. Сказ той різно виявляється. Виявляється він і половими, і релігійними, і різними іншими екстазами…
Ви подивіться на неї: це якась суміш херувима з онаністом і з дияволом! Очі її єлейнострамні, з блаженнопохітливими огниками. Пісне обличчя, тьмяне якесь, гостроносе. Губи осокою. На лобі пудра з оливою. І в голосі її якось дивно вібрує "трясця" з "да ісправиться молитва моя".
Біля неї дрібнесенька, сухесенька, як огірокжовтяк, порепана бабуся. Архів останнього століття. В неї в руках малесенька вистрьопана хусточка й ціпочок.
Більмами своїми вп'ялася бабуся в "спеціалістку", і з тих більмів її капають на хусточку дрібнесенькі, такі старістарі слізки. Плаче бабуся… Слізки тії котяться борозенцями в рота й перемішуються з:
— Дивні діла твої, господи!
— …І как сказано в святому писанію: "Обновиться, яко орля, юность моя", — так і той єврей услихав голос із неба…
— Хи! Хи! — чмихнув хлопець якийсь.
— …Голос із неба… Чого ти, байстрюк, чмихаєш?!
— Дивні діла твої, господи!..
І попливло далі про голос із неба, про "знаменіє", про "зглянувсь господь"…
* * *
Біжить піп. Він якось ізігнувся, убгав шию у комір своєї ряси.
На ходу благословляє (хто до його підскочить), ніби одмахується.
— Батюшка! Об'ясніть, будь ласка, почему єто усьо здєлалось?..
— Не знаю, православні. Нічого не знаю!
— Ви ж священик! Вам дольжно буть звєсно, в чому тут сила!
— Не знаю, православні! Нічого не знаю! І зник…
* * *
А в церкві!..
Просунуться не можна… свічок… свічок… свічок… Із вівтаря визирає піп в єпітрахилі… Вартує… Молебні… Акафісти…
Заробіток добрий.
Стоять купами перед іконами, перед плащаницею, перед охрестами… І чуєте:
— Он! Он! Дивись! Не було нічого, а тепер бачиш?!
— Та де? Нічого не бачу!
— Та он же! Бачиш біле!
— Та, може, воно так і було?
— Ні, то вчора поновилося.
Якась баба поклони гріє, аж лоб тріщить. А титар за столиком:
— Єта вісім! А єта дванадцять! А вот єта двадцять п'ять!
* * *
Кругом церкви гуртків ще більше.
Якийсь студент доводить, що ніякого чуда нема.
— Це природні явища, граждане! Золото під впливом змін в атмосфері іноді ніби поновлюється. Може, й тут це трапилось. А найпевніше, що так і було. То тільки ніхто не звертав уваги!
— "Було"?! Бач який! Верзе!
— Не віриш сам, так і не базікай тут!
— Темнота ваша…
— Не слухайте його, православні… Я всю біблію проізошла! Там про все єто єсть!
* * *
— Чого такого іздєлалось? Чого народ стоїть?
— Де ти такий узявся? Не чув?! З неба звалився?
— Обновлення! Кунпол, смотри, блистить. Обновився. Чудо!
— Кунпол, говориш?! Везьоть кунполові! А вот у мене черевики ніяк не обновляться! Що б єто такоє значило? Га?
— Страмнючий! Черевики з кунполом порівняв! І де тільки такий народ береться…
* * *
— Узяли на дослід… частину позолоти. Професори. Узнають — і все буде відомо… Ніякого чуда! Заробить хтось хотів…
— Ррразойдись! Ррразоіідись, тобі говорю!
* * *
І це в Києві! Іще раз: Це в Києві.