— Ой годі! Ой помремо!
— Та дайте ж договорити!
— Годі! Ясно! Говори, Іване Івановичу, ти!
— У мене "пересічний надій на фуражну корову 11 849 літрів…
— З бугаями чи без бугаїв? Гогого! Хахаха!
Скільки того реготу було після кожного виступу! Захлиналися, хапалися за груди й за черева, аж сльози градом по обличчях котилися, — так реготалися.
Розповідь Петра Петровича про те, що він увесь гній вивіз на поле, так розсмішила, що мало не полускалися всі з реготу, бо всі знали, що він, щоб на гнойовищі в нього не було гною, наказав увесь гній повкидати назад до корів у станки та в загони…
А Сидір Сидорович підвівся та тільки всього й промовив:
— А в мене на фуражну корову надоєно по двісті п'ятнадцять літрів на рік!
— І все?
— Все!
— Так це ж правда!
— Ні, брехня! Та ще й яка брехня! Грандіозна!
— Яка ж це брехня?
— А от угадайте! Ніхто не вгадав…
— От яка це брехня! — переможно подивився на всіх Сидір Сидорович. — Я вам сказав, що в мене фуражні корови! А які вони фуражні, коли в мене для них ані сінинки, ані зернинки, ані бурячинки, ані силосинки, сама соломинка, та й та не січена.
— Нуну?! А як же вони на світі живуть?
— Я й сам дивуюся! Кріпка тваринка! Призвичаїлася, втяглася і живе. Та ще й доїться!
…Першу премію за понадгіперболізовану брехню голосуванням присуджено було Сидорові Сидоровичу.
— Ну, з нас тобі, Сидоре Сидоровичу, по півлітра кефіру. Візьми грошима! — кинули йому по полтинику друзі.— Пий на здоров'я! Перегіперболізував нас усіх!
— А ви ж куди?
— Куди? Додому!
Директор МТС моргнув Іванові Івановичу:
— Заскочиш до мене! Холодець у мене! З хроном! Без кефіру! Тільки не барись!
Іван Іванович зайшов на холодець до директора МТС. Сиділи, закусювали.
Закусювали, будькалися та ще й підсміювалися: он, мовляв, які ми! Як уміємо замилювати очі!
І здавалося, що червонів за них холодець та сердитішав хрін, думаючи: "А коли вас, брехунів, візьмуть за хвіст та на сонце?"
…Ми за думку холодцю з хроном!
СУСІДИ ЛИХІЇ, ВОРОГИ ТЯЖКІЇ
1
На дверях, на парадних дверях, котрі ведуть із сходів у комунальну квартиру, на окремих табличках понаписувано:
1. т. Передерієві — стукати 1 раз, тільки кріпко.
2. т. Недодерієві — стукати 2 рази, не дуже кріпко.
3. т. Перехилипляшці — стукати 2 рази: один раз — кріпко, другий — потихеньку.
4. т. Ластівочці (балерині) — стукати 3 рази ніжно.
5. т. Горобцеві — стукати 4 рази. Стукайте дуже, бо не почую.
6. т. Поведиоко — стукати 5 раз.
7. т. Довбні — стукати 6 раз.
8. т. Канделябровій — стукати 7 раз. Тільки точно.
Як бачите, в комунальній квартирі було вісім квартирантів. На всіх були одні вхідні двері, одна кухня, у кухні — сім газових плит, бо т. Канделяброва заявила:
— Я взагалі не годуюсь, і мені ваш газ не газ, а нерви!
Була одна ванна і таке інше теж одно.
У прихожій було п'ять окремих електричних щотчиків.
Чому?
Тому, що т. Передерій заявив, що світло йому шкодить, од світла набігають на очі сльози, і йому світло не потрібне.
Ластівочка пояснила, що вона приходить із театру дуже пізно, вже розвидняється, і зразу лягає спати.
— Навіщо ж мені світло? — сказала вона. Канделяброва заявила рішуче й грізно:
— Свічу очима!
— Як це? — запитали сусіди.
— А так: свічу, і вже! Мені видно!
— А лампочка у вас навіщо?
— Лампочка? — перепитала Канделяброва. Трохи подумавши, мов вистрілила: — Від такої чую! — та й грюкнула дверима.
Пробачте, забув сказати: на дверях у цю комунальну квартиру було повирізувано ножем різні написи. Серед них:
Проти прізвища Ластівочки викарбувано: "Стукутукустукушечки!"
Проти прізвища Горобця написано: "Глухий цвірінь!" Проти Довбні запитання: "А чим стукати, Довбнею?" А біля Канделябрової красувалося: "Я б тебе, гада, стукнув!"
Були ще різні на дверях написи, але всі вони були загального і не зовсім літературного змісту, тільки праворуч чорнильним олівцем дуже товсто хтось вивів:
"Хто кого? Чи Недодерій Передерія недодере, чи Передерій Недодерія передере? Дуже інтересуюсь!"
Під дверима була куча сміття, бо кожний із жильців говорив:
— Я ж учора прибирала! Чому все я та й я?!
2
Мені треба було завітати в особистій справі до товариша Довбні.
Я й постукала роздільно шість разів: стук, стук, стук, стук, стук, стук! Чекаю.
Чую: раптом рипнуло в квартирі двоє дверей і почувся сердитий жіночий голос:
— Стукнуло сім разів! Куди ви претесь?
— Стукнуло шість, а не сім разів! Куди ви претесь, а не я!
— А я кажу — сім!
— А я кажу — шість!
— Сім!
— Шість!
Суворий чоловічий голос погрозливо промовив:
— Я тебе як стукну оце, так будетаки сім! Але ти вже більше і сама не стукатимеш, і на стук не виходитимеш!
На відповідь жіночий гістеричний зойк:
— Сім! Сім! Сім! Сімсот тобі болячок у печінку! Сім!
Тоді вже я ризикнула й закричала зза дверей:
— Шість! Я стукнула шість разів! До товариша Довбні!
— Ага! — агакнув чоловічий голос.
— Не агакай мені межи очі, не агакай! Ходять до тебе такі ж паразити, як і ти! Стукають, не розбереш, чи сім, чи шість! Геббельс!
— Хто Геббельс?! Я — Геббельс?! Та я тебе, су…
Але я так затарахкотіла в двері, що крик ущух, грюкнули двері в квартирі так, що забряжчали шибки, а передо мною, відчинивши насхідні двері, стояв Довбня.
— Драстуйте!
— А, це ви? Заходьте, прошу вас, — запросив мене Довбня. — Давненько щось вас не було!
— Виїздила з Києва… Що це тут у вас за баталія така? — запитала я.
— Та знаєте, іноді виникає з сусідкою дискусія, скільки разів стукнуло, чи сім, чи шість. До неї стукати сім разів, а до мене — шість. А стуки іноді зливаються, бо сусідка глуха на праве вухо, а я — на ліве… От і дискутуємо…
— І часто це у вас трапляється? — поцікавилась я.
— Не дуже! Вісімдесять раз на день, коли не рахувати боїв місцевого значення, з іншими сусідами…
— Сердита, видимо, у вас сусідка?
— Та як вам сказати? Характер правильний — гібрид кобри з ящіркою! Енергійна дамочка: позавчора дев'ятий її чоловік у вікно вистрибнув!
— Ну, а далі як гадаєте?
— Як? Я знаю як? Тримаюсь, щоб сьомий або восьмий раз не стукнуть. Не в двері, розуміється…
— Ні! Це ви облиште! Через таку особу йти в далекі табори! Що ви?
— А ви гадаєте, там буде гірше? Там люди працюють, їм нема коли з сусідами скандалити!