– А проти чого, діду, пугач ото заводе?
– Та, кажуть, ніби мерця віщує.
– Так, так… Ото зараз у гущавині, а далі надлетить, сяде на панський будинок та у димар так просто й дме, я сам бачив! Кому ж це вмирати черга: хіба нашій старшій пані? Усе ж бо слабує.
– А чорт би взяв якнайшвидше і саму її, й дітваків її вкупі! Може б, хоч трохи попросторнішало, може б, хоч легше дихалося!
– Ну, чого-бо ви, діду? А гріх!
– Така не призведе на гріх? І-і, проклятуща баба, дарма що шляхетна та тендітна! Ниньки, братіку, побачив би ти, як вона ту бідну Тодоську шпетила – а-яй-яй!
А ця, сердешна, візьми та й бовкни: "Як маєте отак гдирати, краще одразу рощитайте!" Як не скинеться тоді стара, як не крикне! Зблідла сама, а з очей блискавками так і сипонула! Бідне дівча аж присіло з ляку.
Вона таки зохмалася: вдарити не вдарила по писку, а тільки так стрепенула дівкою, що та кумелем проз двері та по сходах, та аж під ґанком опинилася.
Важка, стерво, на руку, дарма що раз у раз слабу вдає та до лікаря їздить!
– А їздить! Все ж не з добра: кому охота ліки пити без потреби? Здоровому лікар не кумпанія!
– Пхе! Ліки! Дохтор! А ти й віриш, що вона справді лічить хвороби їздить? Дай мені чистий спокій!
– Ге-ге! Так он бач як!
– Атож! Старе луб’я, а тягається… тьху!
Діди змовкли знову.
Старий Охрім вже проспався, і йому кортіло гомоніти, а Степан і радніший би заснути, так не можна: варта.
– Ох-ох-ох! Усе мені ламає, усе болить, чи на негоду, чи шо. А тут цілий день прибирай та прятай, неначе щодня гостей сподіваючись. А найбільш мені ота панна Люня увірилася. Глянь, дівка майже на відданні, а цілий тобі день грається: то з зайченятами, то куріпчат або перепеленят повну пазуху напелехає – носиться, а то верхи скаче, витівки витіває, а оце до граблів, до граси візьметься, куди – яка тобі робоча. А я й бачу її, мов наскрізь: усе оте аби лиш перед Оркадієм хизуватися – новенький-бо ще.
А то прибіжить: "Давай, діду, меду! Та хутко, та зараз – мама приказувала!" Серед білого дня, бач, вирізуй щільника, отакої вигадають. І мусиш. Зібрався, а її вже лиш хвіст поза тином майнув.
А що вже в покоях вичваря, не приведи боже! Дві покоївки такої роботи мають – це за такою дівулею – о! А хоч би воно тобі коли голкою копирснуло, зроду-звіку!
"Я, каже, не люблю жіночої роботи: така нудота! Ось рушниця, коні – то моя втіха, а всіх отих свиней, курей, корів – фе, як не терплю!" А била б тебе лихая година! Корови та не любити? У хазяйствечку не кохатись? От же нашої дівки якої хоч спитай, то коло такої корови навколішки б упадала, якби їй досталася! А вона, бач, у конях кохається! Правда, як приїде з прогулянки, то з бідного коня аж мило летить, отак любить вона його. А вже нагодувати, напоїти, вигребти гній, підстелити – це вже Лаврінове діло. Іноді лиш ускочить у стайню, стрічками гриву позаплітає, хвоста ножицями підрівняє. "Я, каже, люблю свого Булата, сама за ним ходжу!"
А тут роби-роби, аж крижі тобі тріщать, і ця робота все не в щот.
– Що ж ти його зробиш! – озвався Степан. – Мабуть, таку вже долю нам бог присудив. Не нами світ почавсь, не нами й скінчиться!
– Доля, доля! І долю переробити б можна, якби оцих ледарів позбутись! Не нами світ почався! То, мо, йнакше б пішло.
– А хіба, діду, і з їхньої руки нема добрих людей? Оно хоч би кононівський дохтор, або вчителька з Соколівки, або пані в Яреськах…
– Тю на тебе! Хіба ж то справжні пани? Та то ж майже такі пани, як оце ми, грішні, одне лиш, що освічені.
– А освічені! Не як ми, темні, то-то й ба…
– Чого там "то-то"! А ти пошукай між справжніми дідичами-багатирями, хоч би освіченими! Знайдеш хоч одного совісного?
– А омелянівська пані?
– А-а-а… – стерявся старий, не знаючи, що сказати на таке. – Ну, та то вже, мабуть, якийсь виродок з їхнього стану, самі ж про неї кажуть, що не всі дома. Знов же, кажу тобі: дурні гроші, от вона й пхає їх, куди треба, куди й не треба. А мо, брате, ще й пиху свою панську тішить: мовляв, таке ще встругну, як ніхто з сусідів – нехай дивуються!
– Оно дивись: школу збудувала (і навіщо вона?!), болницю, ліхтарі якісь чарівні, читає щось у свята, молодь збирає до школи, оно тепер ще, казали, ясла якісь для дітвори виробляє.
– А ти й віриш, брате, що то од щирого серця? Брехня, братіку! Ото все лиш аби покрасуватися, почоту зажити від людей на заздрість сусідам, вір мені!
Але Степан усе не здавався: чи то його м’яка добра вдача, чи то чудова тиха ніч робили таке з ним, що йому не вірилося у те погане, що викидав на очі дід.
– Ну, діду, як би не було, а все ж треба їй дякувати, що вона це все робить на користь мужикам. Адже схотіла б – забрала б усі гроші, махнула за кордон та й промантачила, як хотіла, й хто б заборонив?
– А! Дай мені спокій! Усі вони одним миром мазан усіх давно пора викоренити геть дощенту, до душі! Щоб і краю не паскудили, землі святої не псували!
Степан замовк. Дід спересердя аж відсапував. Степан голосно позіхнув.
– Еге, вже Віз над ялиною: час мені йти далі з моєю музикою! – сказав він, беручи калатайло.
– На добраніч, діду Охріме!
– Іди здоров!
Босі ноги обережно затупали по стежці, зашамотіли в траві, собачка чмихав і гарчав, часом і гавкав, а калатайло дрібно вибивало свою дерев’яну пісню, і луна од неї розкочувалася й заповняла увесь заснулий сад.
Тимчасом вгамувались і панські діти. Під старою сосною постелилися хлопці, полягали й весело спочивають після рухливого довгого дня. Дарма, що не примусом на тяжкій роботі, але своєю охотою намахалися молоді руки, набігалися стрункі ноги то з рушницею по рудках та гайках, то верхи на конях, то на гойдалці або гімнастиці. І любо тепер, вивернувшись на сіні проти зоряного неба, лежачи потягатись та верзти язиком, що перше на думку спливе, або й так мовчки дихати, слухати, як засинає сад, як. старі сосни та ялини думають свою віковічну думу.
– Стьопо, спиш?
– Сплю! Або що?
– От колода! Чи не сором же спати в гаку чудову ніч? Глянь, яке небо глибоке-глибоке та зоряне. Чи тобі здається, що зорі складаються в якийсь дивний візерунок, неначе напис якоїсь східної мови?
– Чу-ва-ли! Ще дурні греки повигадували отих Ведмедиць, Касіопею, Оріона, Плеяди тощо. А воно все схоже, як ото чобіт на алілую!