Панна аж сіла на своїй полиці і подушку навіть одклала набік, готуючись змагатись. І як схопились же вони! Той: "інтелігенція", а та: "пролетаріат"! На підмогу панні десь узявся якийсь, видно, робітник, далі русявий студент, а до білявого студента пристав якийсь панок. І таке завели, що аж млосно мені стало.
"Ну,— думаю,— аж тут мені каюк: заарештують".
Так воно й сталось. Воно б, може, й не сталось, та надала нечиста сила вмішатись знов до балачки Недоторканому. Ото трохи осадили його, він був і замовк. Я вже думав, що так і мовчатиме. Та куди там, так, бачу, і рветься, щоб щось своє вставить. Та поки України не зачіпали, ще здержувався, а як щось там хтось сказав, так його й прорвало. Україна — це все одно, що болячка йому. Ледве торкнись, він уже як скажений робиться. Я навіть і сердитись на його дуже не можу, бо бачу, що це просто нещасний чоловік. У його ж тільки й думки, що от той балака не по-українському, а той не признає українського. Вже ж і я сам люблю неньку Україну, кохаюся в рідній мові нашій, шаную батька Тараса, ну, а щоб отако вже тільки й думати про те, то це вже я не можу. Він згодний навіть на те, щоб насильно землю одібрати, аби завести свою самостійну Україну. Ну, а я цього вже не можу. Україна Україною, а земля землею. Отже скажи йому це, хіба послухає? Аякже! А це то й погубило його й мене. Вийшло це так. Надало комусь там сказати між іншим, що, мабуть, Польща здобуде собі таки автономію. Я проти волі глянув на Недоторканого. Дивлюсь, напруживсь він, видно, чекає чогось. Ті перевели розмову на інше. Тоді Недоторка-яий перебива їх і суворо так питає:
— Ну, добре. А що ви скажете про Україну? Ті спершу й не зрозуміли.
— То єсть, что "про Украйну"? — питає хтось.
— Та от, Польщі автономія, а Україні?
— Может быть, со временем й Украйна будет автономна.
— Та-ак? — саркастично посміхається Недоторканий.— Дуже вам дякуємо! Красно дякуємо...
— А вы разве против зтого? — питає білявий студент.
Недоторканий вмент суворо нахмурюється і з натиском говорить:
— Україна для українців. І ми не потребуємо вашої автономії!
Тут, дивлюсь, просовується наперед якийсь чорнявий студент в червоній косоворотці, який до того тільки вставляв за панну та за "пролетаріат" короткі фрази.
— Вибачайте...— звертається він до Недоторканого по-українському.
Той зразу пом'якшав, зачувши рідну мову.
— Вибачайте... Ви це про кого кажете: "Ми не потребуємо автономії"!
— Про нас, про всіх українців!
— Вибачайте,— посміхається студент,— я сам українець, але можу сказати, що ви дуже помиляєтесь, коли беретесь за всіх одповідать. Українській буржуазії, та й то деякій тільки частині, може, потрібна самостійність України, але українському пролетаріатові вона зовсім не потрібна. Українському робочому люду, як і всякому, потрібна така політична форма, яка сприяла б його розвитку. От, наприклад, автономія. Але відокремлюватись цілком від своїх братів руських чи поляків йому зовсім не треба.
Недоторканий спершу аж оторопів. Потім як скочить:
— Як?! Та це ви хочете, щоб над нами й далі панували чужинці?
— Над нами панує бюрократія,— каже студент,— і так само, як і над тими ж чужинцями. Чужинці нам не вороги, а брати.
Бачу, Недоторканий починає сопти й червоніти, значить, сердиться:
— І це говорить українець? Ви — українець? У кацапській сорочці?!
— Українець.
— Та ви... ви кацапський прихвостень, а не українець! Ви...
— Чого ж ви лаєтесь? — похмурившись, питає студент.— Я з вами як з людиною говорю, а ви... як чорносотенець який-небудь...
Тут Недоторканий як спалахне, як ревне:
— Що?? Я — чорносотенець?! Ах, ти шпиг кацапський!.. Та я тобі.
— Это, действительно, какой-то черносотенец,— звертаючись до когось, промовив з усмішкою якийсь невеличкий єврейчик, що стояв коло Недоторканого. Той як почув, та, недовго думаючи, як розмахнеться, та зо всеї сили лясь того по пиці.
— Ось тобі, жидюго, "чорносотенець"! Тут зчинилось щось неможливе. Єврейчик у крик, у сльози; студенти з піною у рота налізають на Недоторканого; Недоторканий махає кулаками, кричить. Господи! А тут якраз станція, ми й не чули, як поїзд став. Крик стоїть, аж у вухах лящить. Коли це зирк:
— Ось тобі, жидюго, "чорносотенець"! Тут зчинилось щось неможливе. Єврейчик у крик, у сльози; студенти з піною у рота налізають на Недоторканого; Недоторканий махає кулаками, кричить. Господи! А тут якраз станція, ми й не чули, як поїзд став. Крик стоїть, аж у вухах лящить. Коли це зирк:
пробирається крізь юрбу жандарм, тихо стало; хтось покликав — мабуть, якийсь сердобольний дурень. Недоторканий як побачив його, так і скипів.
— А! — кричить.— Так он ви які? За жандаром?.. Революціонери?
— Врете!.. Мы не звали его!
— Брешіть ви самі! Ось дивіться, селяни. Бачите, як друзя народу уступаються за вас? Бачите, як вони борються з тими, хто боронить вашу національну честь і душу? От привели пса на мене.
— Позвольте, господин... В чем тут дело,— почав було жандарм, так де там, і слова скажений не дав нікому сказать.
— Беріть! Беріть мене! — кричить.— Я не боюсь ніяких жандарських лап! Ми зможемо постояти за ідею... Арештуйте нас, хапайте, тирани. Пане Самжаренко, ходім! Кацапня предає нас в "руки правосудія".
Можеш собі уявити, що зо мною сталось, як він випалив це до мене. Я зомлів, просто зомлів. Хотів крикнути, що я тут ні при чому, що я зовсім не винен ні в чому, і, як то буває у сні, не міг язиком поворушити. Думав, що кондрашка тут на місці гепне. Якось господь милував. Так мене й вивели, як задубілого. Очнувся аж у кімнаті якійсь.
От за це й сиджу тепер. Більш ні за що, клянусь богом. Як не благав, як не доказував жандармському офіцерові, не повірив і звелів одвезти у Полтаву. Учора привезли. Думаю, що тут випустять, смотритель тюрми обнадьожує. Та я й сам так думаю, невже ж таки їм повилазить, що я чоловік тихий собі. Що Україну люблю? Так хіба ж я кому хоч слово про це говорив де? От тільки там, у книгарні... Ну, так то ж один раз, та й то не дуже... А то ж нікому нічого... Як ти думаєш, Олю?.. Приїжджай скоріше, голубко, та рятуй. Продай кабанців та позич у Митрофана Пилиповича з півсотні і виручай, Олю, бо не виживу. Тільки гляди, не продай кнурця, бо то дуже доброї породи. Твій чоловік Сидір Самжаренко.