— Время не хочется терять...
— А! "Время". Ото-то ж бо й є... Кацапня проклята!
— Та годі вже, пане Данило,— просю вже я — Хай йому біс. Мовчіть уже.
— Ні! — каже.— Не треба їм потурати. Ач! Тюря чортова! Забралась в чужу солому та й шелестить ще!.. "Пустяшний"! А ваші Куропаткіни, Рождественські, Стеселі хороші? Один тільки й був порядний Кондра-тенко — та й то не кацап, а українець. Цього вони не знають! Кацапури!
Отакий чоловік!.. А на вокзалі знов. Пішов він білети купувати. Жду я його. Жду, жду,— немає. Що таке? Ану, дай піду пошукаю. Іду до каси, дивлюсь: народу, народу там. А коло каси стоїть жандарм, а проти його Недоторканий і щось сердито кричить. Прислухаюсь я.
— Він не має права! — чую, говорить Недоторканий.— По маніфесту усі мови рівноправні... Він повинен розуміти мене. Скажіть на милість, шишка яка:
касир нещасний!
Жандарм перебиває його.
— Та плювать мені! — гука Недоторканий.— Хай позиває! Він на Україні, а не в Кацапії, мусить і балакати по-українському!
От я жалів потім, що тут його не арештували! На моє нещастя, якось обійшлось благополучно. Чи жандарм дурний був, чи хто його зна. Взяли ми багажного і пішли в вагон. А вже вдарив перший дзвінок. Багажний пхав-пхав на полицю наші чемодани, але там вони не поміщались, він і поставив одного під лаву. Недоторканий це побачив.
— А хіба на полиці не можна? — каже до того.
— Что-с? Полицию? — не зрозумів той.
— Ничего, ничего,— поспішно вмішуюсь я і починаю шукати в гаманці злота.
— Ти — українець? — тим часом похмуро звертається Недоторканий до багажного.
— Как изволили сказать? — ввічливо нахиляється цей.
— Хохол ти чи кацап?
— Я-с? Хахол! Самый настоящий хахол! Чернигов-ской губернии.
— А по-своєму й говорити не вмієш?
"Ну, от! — думаю.— Ще з цим зчепиться! Ну, й пеня!" А тут, як на зло, ніяк злота не найду. А гривеника дать мало, двадцять копійок багато.
— Давненько из деревни, барин. Запомнил по-мужиц-кому,— делікатно посміхається багажний, поглядаючи на мої руки.
Недоторканий ще більше похмурюється:
— Та не "по-мужицькому", а "по-українському"! Мужики всякі бувають. Є мужик француз, є німець, є поляк... О! Є і пани такі ж самі...
— Да! — зітхає багажний.— Всякие, значит, народм... Б'є другий дзвінок. Багажний переминається з ноги
на ногу, подивляється на мої руки. А тут злота, як
навмисне, нема. Плюнув я.
— Чи нема,— кажу,— хоч у вас злота, Даниле Івановичу?
— Злота? Добре... А свою рідну мову сором забувати. Нас і так скрізь забувають... От касир цей... Сволоч! Ще арештувать хотів... Бач, бюрократ кацапський!.. Злота, кажете?
— Злота, злота.
— А наш брат галушка мовчить... Та чухається... А ка-цапня хазяйнує собі... Культуру свою...
— Барин! Мне некогда... Идтить нада, второй зво-нок,— несміло перебива його багажний. Недоторканий грізно дивиться на його.
— А ти по-своєму сказати мені не вмієш?
— Я, барин, человек занятой... Позвольте за труд... Мне некогда политикой заниматься...
— Ні, стій! Я тебе не про політику.
— Данило Івановичу,— умішуюсь я,— бог з ним, пошукайте злота.
— Ні-і! Підождіть. Треба вчить. По-своєму, питаю, ти не вмієш сказати?
Вже й пасажири починають звертати увагу. Багажний стискує плечима і з усмішкою дивиться на якогось панка, що цікаво загляда до нас.
"Ах, ти ж боже мій! — думаю.— Знов скандал буде".
— Данило Івановичу! — благаю вже.— Та пустіть чоловіка.
— Ні, підождіть... Ось ти скажи мені: як того чоловіка назвати, що матір свою забуває? Га?
Б'є третій дзвінок. Багажний стріпується, робить сердите лице і рішуче говорить:
— Позвольте, барин, за труд, а то я жандарма буду звать. Что это такое в самом деле.
Зачувши "жандарма", я прудко виймаю двадцять копійок і суну багажному в руку. Він вмент зникає.
Недоторканий хитає чогось головою і кладе гаманець у кишеню. Рушаємо. Я зручніше вмощуюсь, з полегкістю зітхаю і починаю дрімати. Славно так задрімав був, коли це чую — чийсь знайомий голос вигукує:
— Україна спасла Росію!
Я розплющую очі і озираюсь. І уяви собі: коло нас цілий мітинг. Десь набрались селяни, студенти, робітники, якісь панки, жиди — словом, чисте народне зібрання. А посеред усіх ораторствує Недоторканий. Горе тепер, Олю, та й годі: куди не поїдь, скрізь у поїзді тільки й почуєш: "Революція, резолюція, конституція, інтелігенція!" Чи то ж чувано було коли вперед, щоб у вагонах робилось отаке. Вперед, бувало, їде собі чоловік спокійно, тихо, побалака з сусідом про врожай або про бурську війну, і кров йому спокійна, печінка не болить, і на душі спокійно. А тепер тільки й чуєш:
"Убито стільки-то", "Поранено стільки-то". Або: "Конфіскувать землю без викупу!" — "Ні, з викупом!" І товчуть собі, а нема того, щоб подумать, що, може, кому од таких слів — чи з викупом, чи без викупу — серце рветься надвоє. А дядьки наші? І собі туди ж, набрались розуму, мурляки! "Треба,— каже,— по закону робить: як усім, так і панам, не з торбами ж ходити їм. Дать і їм стільки землі, як і всякому, хай обробля". Як це тобі подобається? Ой жінко! Казав я: "Продаваймо землю, поки не пізно". Ні, "пождемо ще трохи". Ну, да, здається, дождемось ми. Послухала б ти, що у нас тут, у вагоні, говорилося.
— Україна спасла Росію! — кричить мій Недоторканий.
— Почему же Украйна? — питає його якийсь білявий студент.
— Бо Росія ще спала, як наші селяни в 1902 році підняли повстання.
Я так і задубів. Чи не сказився чоловік: найшов чим хвалитись.
— Извините,— каже студент.— Вы ошибаетесь. "Ага! — думаю.— Найшовсь-таки благоразумний чоловік". І що ж би ти думала?
— Извините,— каже,— революционные действия бы-вали в России еще раньше полтавских беспорядков. Если уж говорить о спасений, то спасла Россию толь-ко интеллигенция й народ.
"Оце так!" — думаю, коли раптом на верхній полиці, що коло вікна, хутко підводиться якась панна і кричить:
— Вот именно, если уж хотите, то ваша интеллигенция очень й очень слабо подняла знамя революции. Да, да! Она только сумела пойти (да й то ковыляя) за тем знаменем, которое поднял пролетариат. Я, конечно, говорю не об интеллигентных рабочих, а о буржуазной интеллигенции. Она, как й везде й всякая буржуазия, сейчас же изменила делу свободы.