— А які в неї очі були?
— Сині, аж моторошні.
— Ну, а далі?
— Що ж далі... Далі краще б і не згадувати... Та вже раз почав, то треба кінчати. Відмовила мені Уляна, коли я став її сватати, от що було далі! Наче одрізала. "Гарна ти людина, Ілюшо, тільки не бути нам з тобою в парі: в перший же день або поб’ємося, або поріжемось. Ти такий, що тебе як не погладь — усе проти шерсті, і я медом не мазана... Ні, не така тобі жінка, Ілюшо, потрібна, тобі треба овечку, а в мене вовча кров — хіба не бачиш?" Прибила мене, як обухом, ще й наостанок пораїла: "Бери краще Параску (це про жінку .мою, а її тогочасну подружку), вона тиха та смирна, якраз по тобі..." З тим і пішла... Ні, не пішла — обняла ще мене на прощання: "Спасибі, що ти мене трохи любив, а тепер не :ходи більше за мною, бо я собі вибрала пару".— "Кого?!" — закричав я до неї, та вона тільки головою на той крик похитала. "Не скажу, бо ти як не вб’єш, то покалічиш, а він мені живий та цілий потрібен". Отака була сатана!..
В оту ніч я замалим і не покінчив з собою. Вже й віжки припас, і рушив було до тієї верби, під якою Уляна дала мені відкоша: думка була саме на ній і повіситись; та, на щастя моє чи нещастя, під тією вербою якась пара стояла. Бубонять собі та сміються, а мені від сміху того вити охота. Не витримав: пожбурив віжки в очерет та й приплуганив додому...
Тато — покійник — потім цілісінький місяць ті віжки шукали, на сусіда грішили. І я за ними лазив у болото, та так і не знайшов...
Ну, одійшли в мене згодом трохи зашпори, бо людина, Андрійовичу, так уже створена, що яке горе її не пригце до землі, а вона, як та лозина,— погнеться, погнеться та й випростається. А тут і Уляна об’явила свого судженого-вудженого, Миколу Кащука, а по-вуличному — Телюка. І дід його Телюком був, і батько, і син у свій рід пішов: тихий та смирний, хоч до рани тули. Ота Одарка його рік на вірьовочці водила, пасла для себе, а Уляна вірьовочку їу й перехопила та прямо в сільраду. Чи не першою в сільраді й розписалася, бо в ті часи молоді більше в церкву вінчатися йшли, без вінця не було й весілля, та Уляна по-своєму вирішила, батьків не питала. Як надумалась тоді ж косу відрізувати, то теж не вагалась і хвилини: взяла ножиці, що овець стрижуть, і чоловікові: ріж! І той — що мав робити — одпанахав!.. Тільки брешу, косу вона пізніше одрізала, коли сіла на трактора... Коли, пак, це було?.. В тридцять першому чи в тридцять другому... Еге ж, у тридцять другому, в мене того року корова теличку й бичка привела...
— А Одарка що ж? — згадав я жінку з хмизом.— Так і примирилася?
— А що їй лишалося робити? Батьки Миколині, щоправда, пробували хлопця додому забрати, так Уляна їх на порозі зустріла з сокирою. То вони з чим прийшли, з тим і пішли... Отоді я й на Парасці женився — не так по любові, як Уляні на зло. Може, воно й краще, не знаю, на жінку гріх було скаржитись, тільки не раз бувало: пригортаю Параску, а бачу Уляну. Довго той чад у жилах бродив... Отак-то, Андрійовичу...
Дід Ілько зовсім уже вмовк, мовчав і я, і мені було сумно: проймав такий жаль, наче я сам знав колись Уляну і був у неї закоханий. Мені знову захотілося, подивитись на неї і я, скориставшись тим, що дід вийшов надвір, підійшов до стіни, зняв фотокартку, і мене одразу ж пронизав отой погляд з-під брів, ударив, як блискавка, і я скоріше відчув, ніж подумав, що за такою йдуть не оглядаючись і кидають усе не жалкуючи. Я вдивлявсь і вдивлявся, і вже не віри-лось, що її давно немає на світі, що вона лежить отам, у могилі, й від оцих очей, брів, чола — від усього оцього не лишилося й сліду. Все в мені аж стискалось од туги, од сліпої жорстокості життя, яке знищує з однаковою байдужістю красу і потворність, зло і добро.
В той день я знову не поплив на вечірню зорю — не було охоти, а вирішив натомість сходити на дворище, де жила Уляна,— спершу з чоловіком та сином, потім — із сином, а під кінець уже сама. Я вже знав, що її чоловік, отой Микола Телюк, помер у тридцять четвертому — згорів од сухот, дід ІЛько й розповів, як він застудився на риболовлі: поліз зопалу за волочком, що впустив був із човна. А вода ж була як та крига, то він поки вивудив той волочок, геть посинів, а скільки чоловікові треба, щоб учепилась біда! От його за місяць і спалило. Уляна куди тільки його не возила —і в район, і в Полтаву — не помогло нічого. Привезла додому вже в домовині, дід Ілько йому і яму копав. Тільки тоді він не дідом ще був, а молодим чоловіком, і — ніде правди діти — ворушилися під час копання отого нечестиві думки, що якби оце не було на світі Параски, він би знову пішов свататись до Уляни... і за думками отими він викопав таку яму, що потім сам ледь вибрався з неї, і було йому гірко... "Так гірко, Андрійовичу, що, повірите,— заздрив Миколі, навіть мертвому заздрив..."
Ну, поховали Миколу, як годиться, з духовим навіть оркестром, із району привезеним, і жінки всі плакали, одна тільки Уляна й не плакала, не тужила та не побивалася,— ішла за труною, а обличчя — мов камінь, і баби вже її нишком судили, що в цієї Уляни, мать, і серця немає. "Тільки не те горе, Андрійовичу, яке кричить, а те, яке мовчить",— і він, дід Ілько, а тоді молодий іще чоловік, чи не єдиний розумів Уляну, бо вона йому була не байдужа...
Поховавши чоловіка, Уляна прийшла другого дня до сільради, та не сама, а з хлопцем, із Васильком, та й зажадала, щоб сина провели у метриці не Василем, а Миколою. А коли голова спробував заперечувати, що де ж це видано, щоб хлопця перехрещувати, що це — не за законом, Уляна не стада упрошувати, лише спитала: "Так не хочете? Тоді піду в район!.." І таки пішла б, якби голова не махнув на закон рукою та й не виправив Василя на Миколу.
Іще Уляна стала носити чоловікову одіж. І сорочку, й піджак, і штани, заправлені в чоботи. Вона й до цього одягала комбінезон, коли йшла на роботу, так то ж біля трактора, там не дуже натанцюєшся в спідниці, тож люди й не дивувалися, але коли вона стала і вдома поратись у чоловічому, й по воду виходити, і в крамницю,— одностайно вирішили, що жінка трохи звихнулася, що смерть чоловікова не минулася їй марно. Тільки дід Ілько, а тоді молодий іще чоловік, не засуджував Уляну і після смерті Миколи кілька разів заходив до неї, щоб помогти по хазяйству: чи сарай підправити, що геть похилився, чи стіжок пометати, бо жінці самій не так легко по хазяйству впоратися, та Уляна сказала йому, що вона й сама якось упорається, і йому, хоч-не-хоч, довелось одступитися. Ти більше, що й жінка, Параска, стала ревнувати його до Уляни,— не те що сваритись чи бігти з качалкою бити вікна розлучниці,— на це Параска зроду не насмілилася б,— а потихеньку плакати в пелену, і ті сльози були Ількові — ніж гострий у серце.