Перша куля поцілила її в стегно, трохи вище коліна. Нога враз отерпла, стала наче чужа. Однак Уляна не подивилася навіть на рану: поки ще бачили очі, вибирала ціль для останнього набою.
Вибрала знову найтовстішого, довго й терпляче полювала за ним примруженим оком, аж поки він одірвав на мить од землі голову...
Тепер лишився тільки наган. І сім набоїв у ньому. Уляна відкинула непотрібну гвинтівку (від необережного руху нога дала знати про себе: різонула болем по серцю), видобула з кобури наган.
Цілилася не менш старанно, ніж із гвинтівки, але це вже була не та зброя: поліцаї лишалися неушкодженими. І коли її ще раз поранило, тепер уже в ліве плече, вона перестала стріляти.
Тим більше, що лишилося всього два набої: Уляна рахувала їх, як власних дітей.
Остання рана була важчою за першу. В голові тьмарилось, на очі наповзала червона імла, дихати було так важко й боляче, мов не повітря — вогонь дихала Уляна. Вона ввіткнулася палаючим обличчям у мокру землю, щоб хоч трохи його остудити.
Поліцаї стріляли все рідше: чи то кінчались набої, чи німець подав таку команду. Ось вони й зовсім припинили стрілянину, німець знову щось крикнув, і Уляна, відірвавши од землі важке обличчя, глянула вперед.
Усе пливло і гойдалося, заткане червоним туманом. І в тумані тому бовваніли невиразні постаті: вони рухалися, пригинаючись, прямо на неї. Уляна звела праву руку, наган став важкий, наче гиря, рона його мало не впустила. Мушка гойдалася то вправо, то вліво, хиталася то вгору, то вниз, а тут іще заважала гаряча ота імла, що весь час напливала на очі, і Уляна подумала, що нікого не встрелить, як би не цілилася.
Опустила руку, знову ввіткнулася обличчям у мокре, завмерла, прикидаючись убитою.
Вони підходили все ближче й ближче, кроки уже шелестіли поруч, майже над вухом, ось вони стихли зовсім, хтось із поліцаїв збуджено закричав:
— Ось вона!
— Готова!
І тоді Уляна рвучко одірвалася од землі, випустила два останні набої прямо в гурт...
Пізнього ранку облава поверталась у село. Поліцаї були понурі та стривожені: чортова жінка останнім пострілом зуміла поцілити в німця. Німець у човні й сконав, і тепер поліцаї не знали, що їм буде за те, що не вберегли чужинця.
Склали трупи під управою: отак-о У ля ну, а отак — Кор-нія, німця і ще двох поліцаїв. Уляна лежала, маленька, худенька, на трісочку висохла, і людям, яких зігнали засвідчити, що це саме Уляна, важко було повірити, що це вона й спровадила на той світ чотирьох гевалів.
На цьому, власне, й кінчається моя розповідь про Уляну Кащук.
Лишається хіба додати, що Уляна не вбила Корнія, а важко поранила. І він, провалявшись півроку в районній лікарні, знову появився в селі, тепер уже старшим поліцаєм, і часто погрожував, що всіх виведе на чисту воду,— хто помагав отій бандитці. Тільки не довго йому судилося ходити селом: одного ранку знайшли Корнія з проваленою головою коло болота, недалечко від Уляниного двору. Хто підстеріг, хто убив — так і не дізналися.
— А хто ж таки вбив? — допитувався я в діда Ілька.
— А хто його знає: світ не без добрих людей... Ви думаєте, один я допомагав у скрутну хвилину Уляні?
І розповів, що протягом окупації, з ранньої весни до пізньої осені, на могилі Уляниній не переводилися квіти. Хтось же таки збирав їх і приносив щоночі: от і судіть — одинока була Уляна чи все село стояло за неї.