Матвій Заболотний вийшов серед ночі надвір тієї лихої години, коли Уляна надумалася запалити багаття. Вона, мабуть, і до цього потихеньку палила, щоб спекти рибу (рибою однією й жила, та ще сухарями, прихопленими з дому), і пильнувала, щоб вогник ледь піднімався над землею, а тут чи то кинула більше, ніж треба, очерету, чи задрімала, зіфівшись, тільки багаття спалахнуло по-справж-ньому і сяйнуло у ніч. І Матвій, який, на лихо, стояв саме в той бік обличчям, помітив вогонь і одразу ж змикитив, хто його палить, і прикинув про себе, що це не інакше, як посеред Твані: там є такий острівець, він на ньому бував, коли ставив ятери на карасі та в’юни.
"Так от де Уляна!"
Матвій стояв, аж поки вогонь погаснув і болото знову провалилося в тьму.
Він, мабуть, цієї ночі так і не заснув.
Я не знаю, про що він думав, повернувшись до хати та лігши в постіль. Як підійшов до отого порога, за яким починалася зрада. Одразу вирішив видати Уляну поліції чи довго вагався,— можна гадати і так і сяк. Тут внесла б ясність тільки щира Матвієва розповідь, але він не належав до людей, схильних до сповіді. Дід Ілько, щоправда, розповів, як Матвій на суді клявся-божився, буцімто він не хотів видавати Уляну, а проговорився мимохіть, по п’яному ділу, і тут же мене й застеріг:
— Брехав, як собака! То такий, що сім раз одміря, та все ще не ріже...
Я теж схиляюся до думки, що Матвій свідомо видав Уляну. Може, спершу й вагався, але коли пригадав, скільки через оту божевільну жінку він узівав риби та недопив молока, то одразу й вирішив закласти Уляну. І, як тільки стало світати, похапцем одягнувся та й вийшов на вулицю. Пішов би й раніше, така пекла злість на Уляну, та боявся, що підстрелять по темному.
Потім уже Матвій розповів на суді, що пішов не в управу, де розташувалися поліцаї, а до Корнія додому, бо це все ж був свій, а ті зайди могли, чого доброго, ще й пику набити. Що Корній отій звістці дуже зрадів і потягнув Матвія одразу ж до управи, обіцяючи по дорозі, що німці дадуть йому винагороду.
— Яку ж винагороду ви одержали од німців? — запитав суддя Матвія.
— Дулю з маком!— відповів зло Матвій: не міг, мабуть, і досі простити німцям того, що вони його обдурили.
В управі Матвій кілька разів повторив розповідь, бо начальник хотів знати достеменно, чи то все йому не привиділось. А потім його ще раз викликали до управи, вже коли в Рогозівку знову прикотив отой німець, і Матвій розповідав йому, як на духу, бо дуже боявся, що німець і йому встромить у долоню свою смердючу сигару. Німець же нічого, лишився вдоволений, похвалив навіть Матвія і сказав, що оскільки Заболотний знає той острівець, то й повезе до нього поліцаїв.
Отут Матвій, мабуть, уперше розкаявся, що видав Уляну. Як пригадав, що вона ж із гвинтівкою, так і вкляк перед німцем на коліна — замало лобом об підлогу не стукався:
— Помилуйте!.. Не сиротіть малесеньких діток!..
— Но! Но!— сказав на те німець, і стільки в тому "но! но!" пролунало погрози, що Матвій не пробував більше й одпрошуватись.
Облаву німець призначив на другий день, на світанох. Частина поліцаїв мала плисти човнами прямо до острова, а частина зайти од Сули, щоб перехопити Уляну, якщо вона спробує утекти на той бік.
* Усе врахував отой німець — не врахував тільки одного: з якими людьми має справу. Що де що б не скоїлось, у якій таємниці не береглося б,— село довідається все одно. Тож не встиг німець закінчити таємну нараду чи інструктаж, як уся Рогозівка вже знала: завтра удосвіта буде на Уляну облава.
Хто перший довідався, трудно сказати. Може, проговорився котрийсь із поліцаїв, а може, хто й із рогозівців підкрався під вікна управи та все підслухав. Та й поліцаї ж одразу після тієї наради стали перетягати до води човни, тож спробуй сховати таку голку в сіні!
Облава рушила рівно о п’ятій, і, як тільки рушила, Ілько підпалив свою хату.
Всю ніч не склепив повіки: думав, як урятувати Уляну. Про те, щоб запалити багаття, не могло бути й мови: німець одразу змикитив би, для чого Ількові знадобилося світити в ніч. А хату — то вже ніхто не повірить, щоб господар сам її підпалив, тут треба зовсім позбутися глузду. І чим довше роздумував Ілько, тим більше переконувався, що треба палити — нічого не вдієш.
— І вам не жалко своєї хати було? <
— Жалко, Андрійовичу, ще й як було жалко! Дивився на неї, вогнем узяту, а мені здавалося, що то на мені самому шкіра горить.
— А чому ви її запалили не серед ночі? Щоб Уляна мала час податися кудись із боліт.
— А людина що вночі робить — спить? А так було певніше, що Уляна побачить...
— Гарна хата була?..
— Гарна, Андрійовичу, як перша жінка. Ця вже не така, до цієї вже й охоти такої не було, як став будуватися заново. А то ж молодий був, запальний — аж свербіло, щоб хата була найкраща в селі. Кожну дощечку замало не облизував та обціловував... Підпалював, то й руки трусилися... Та й горіла ж чисто і ясно, мов великодня свічка!
В його голосі якась аж гордість за оту спалену хату. Що й згоріти зуміла по-людському.
— Жінка потім не гризла?
— Стара?.. Та вона так і померла — не знала, хто підпалив. Думала, що хтось із поліцаїв...
Хата горіла, як великодня свічка, і здавалося дідові Ількові, не старому ще тоді чоловікові, що світла від того вогню не менше, аніж од сонця. Залило весь довколишній простір, просвітило всі очерети та болота, всі озера й річки, і вже виразно бачив Уляну: як вона підхопилася й дивиться на пожежу, і все розуміє...
Уляну й справді розбудила пожежа. Не могла не проснутися; бо спала обличчям до села, і коли загорілася хата, червоний відблиск тривожно затріпотів на її повіках. Вона вмить розплющила очі й одразу ж зірвалась на ноги, підхопивши гвинтівку, що завжди лежала поруч, і побачила, що то горить Ількова хата, бо Ількове подвір’я було аж на краю села, над болотом, і зрозуміла, хто її підпалив і для чого.
А тут іще один з поліцаїв, лізучи в човна, зачепився необачно рушницею і спустив курок. І хоч заробив за те прикладом по шиї, вже було пізно: постріл ляснув, мов батогом, наполохав і так нашорошену тишу, і поліцаї, вже не криючись, гупаючи та матюкаючись, посипалися в човни.