— Распорядитесь, пожалуйста, прозвонить на сбор, — сьорбаючи чай, промимрив інспектор.
— Для чего? Школа в сборе.
Інспектор тільки брови підняв: школа, що була повнісінька, німувала. Змішавшись трохи, допив склянку й почав чогось шпортатись у свому портфелику, а далі скочив, наміряючись іти в клас.
Учителька Олена Петрівна плавким рухом запросила його в старший клас, де готувалися до випуску. Але й дітвора не дрімала: мовчки чи пошепки вони вже змовилися вітати інспектора, що й Олена Петрівна не знала. Тільки що з'явилася сухорлява начальницька постать у дверях,— клас,— як один, вже стояв і, мов солдати, вигукнув: "Здравія желаю, ваше високоблагородіє!" Олена Петрівна здивовано глянула на свою команду, але на її питаючий погляд привітними люблячими одказали їй старшенькі: мовляв, "не чіпайте". Інспектор був задоволений, наче його щось підсадило ще вище, мов накрохмалило, і він поважною ходою передибав через увесь клас, став у передньому кутку і звелів читати молитву. Діти переглянулись, учителька махнула їм звичайним рухом, і вони доладно заспівали молитву; тільки хлопці не так гукали, як завше, та дівчачі голоски з остраху виробляли ніжну трель. Ще більш надувсь пан, але милостиво кивнув головою і попрохав починати урок.
Спокійна й бадьора, Олена Петрівна почала, як і завше на свіжі голови, арифметику. Під впливом її оксамитного контральто обісмілилися й дівчата, і завдача, химерним клубком кинена дітям, уміло й дотепно розплутувалась, крейда хвацько постукувала по великій дошці, і за жвавими викладками інспектор не міг допильнувати, як діти йому викладали, бо зараз же, як прохоплювалась яка дитина нешкільним вироком, — одразу ж і справлялася, і завдача розгорталася далі. Спинити не можна було так дружно і разом працюючий клас. Аж утомився кліпати очима інспектор, звелів перемінити. Витяг із свого портфелика якусь книжку, сам прочитав нудним голосом маленьке оповідання і, завдавши теє саме написати "своїми словами", подався у другі, молодші класи. Там вже потроху гула дітвора, наче мухи в глечику, але разом жахнулася й мовчки зірвалася на ноги, коли побачила пана. Цей, що вже милостиво цідив "здрастуйте, дєті", у відповідь почув якесь "меке-кеке!" Зморщивсь інспектор, наче оцту закоштував, і з докором витріщивсь на Олену Петрівну. Але вона мовчки весело сміялася очима проти його кислого погляду і — дивна річ! — він сам зараз задріботів, виправдуючи малечу: "А правда! Зто еще рекрути! неуки!" Малеча навіть з образою переглядалася: як же, вони, второгодники, а їх прирівняли до звуковиків?! Ну, та хай йому! Завели диктовку. Сам інспектор, не довіряючи нікому, заходив по класу, проголошуючи слова з такими чудними наголосами своєї вологодської вимови, що дітвора зразу переглядалася й між собою і допитливо з Оленою Петрівною, а далі якось оторопіла і мов згубила щось, писала все "на одчай божий". Хлопець коло дошки пік-пік раки, похапцем витирав, як хтось із товаришів піднімав руку на знак помилки, проминав слово, яке вилетіло з уст інспектора, далі поспішав уписати проминуле, наскакував на нове — і швидко дошка зарябіла такими візерунками та сивими хмарками на чорному тлі, що вже далі й садити літери було ніде, бо останнє слово прийшлось уже на ніжці дошки. Інспектор все міряв та міряв клас довгими ногами і, як ото кажуть, лев підхльоскує себе хвостом, хотячи розсердитись, так він з кожним кроком наливався злістю.
— Что за безобразне! Довольно! Это у вас худший ученик!
Олена Петрівна спокійно, але без усміху дивилась.
— Нет, он неплохой ученик! — згорда одказала вона.
— Соберите тетради!
Дежурний хлопчик скочив і миттю зібрав купку зшитків. Інспектор якось хижо ухопив свою здобич і поклав коло себе.
Того ж таки хлопчика од дошки викликав читати. Зовсім зажурений ішов він на своє місце. Тільки, проходячи, глянув на Олену Петрівну, і вона непомітно для інспектора погладила його по голові і глибоко заглянула йому в вічі. І дитина спахнула виразом такої вдяки за цю ласку, що вже сміливо полізла на своє місце, вихватила книжку і вперлася очима в інспектора. Той підійшов, розкрив навмання і звелів читати. Дзвінкий альт зачитав одне з тих чаруюче ласкавих "Воспоминаний детства" Ушинського, і весь клас одразу заспокоївсь. Так що коли доводилось продовжувать, — діти на півслові радо підхоплювали і чепурно та виразно читали далі. Але пан супився: не до вподоби була йому ця стара книжка, і хоча діти радо переказували своїми словами гарно зрозумілий зміст, інспектор усе гдирав,— і "книжка, мовляв, устарелая, и рассказы слишком уж наивные, и ученики слишком позволяют себе коверкать язык".
Олена Петрівна зауважила, що це ж ще не випускні, які повинні вже все докладно вимовляти по-руськи, але важне те, щоб вони розуміли читане і хоч як висловити його зміст. Куди ж тобі!
— Что же зто? В каком государстве мьі живем? Какие задачи преследует школа? Что зто: малорусская сепарация заводится?! Да, кстати, дети: где мы живем?
— У Кучугурівці!
Інспектор морщиться. Діти догадуються, що не так.
— У Таврії!
— У губернії!
— У Росії!
— Так, в России. Кто правит Россией?
— Государь император... — задріботіли діти вивчений титул.
Перепитавши на ймення весь царський дім, інспектор учепивсь, як звали губернатора.
— Шталмейстер двора его величества, — і далі вигукнули діти, зрадівши, що зрозуміли, чого хоче пан.
— А что же зто шталмейстер?
Одразу дітвора спотикнулася і переглядалася. Маленький, але жвавий і небоязкий Данько Чиж витяг руку вгору.
— Штанмейстер... ото значить главный майстер, што одьожу на царя шієть...
Горе! Трохи не луснув пан спересердя!
Даремне Олена Петрівна вмовляла його, що це ж дітям зовсім не може бути ні зрозумілим, ні потрібним.
— Этак они у вас ничего знать не будут! Пожалуй, они ни знамени, ни герба русского не знают!
Олена Петрівна тільки плечима знизала.
— Дети, что значит знамя?
— Знамя, — то солдацкая корогов! как флаг!
— Ну да, вроде флага. А что такое герб? Герб что такое?
Але тут оніміла вся школа: такого мудрого слова ніхто не знав.
— Ну, когда никто вам до сих пор не рассказал, то я вам расскажу! — дуже притискаючи на окремих словах, почав інспектор.