— Гляди мені, козаче,— попереджував і хмурився, а в примружених очах світилися веселі скалки,— звірину з койців не повипускай.— І сварився жовтим карлючкуватим пальцем.
Конопелька завше перестерігав на воротах Михаська, і хлопець знічувався, угадуючи, у кого старий вартівник вивідав про його потаємне, навіть для нього самого невиразне жадання. Чи бачив його наскрізь, чи пам'ятав про дивацтва Михаськового Тата?
Мама, ледь угледівши Михаська, зірвала з плечей халат і поправила під хустиною коси, Михасько задивився на неї... Михасько любив Маму в цій білій хустині і в білій, помережаній червоними і чорними хрестиками сорочці. Без сірого халата вона знову ставала домашньою, доброю і усміхненою, непричетною до тієї жінки, яка годує і пестує звірят, наперед приречених на смерть.
— Що-с, мій кормильче, нині приніс? — питає вона. Хлопець розв'язує хустину, розкладає на ній, як на обрусі, наготовлене Олен-кою, і Мама заходжується полуднувати. Вони обоє сидять під дубом; дуб старезний, крислатий, тінь од нього розпласталась на землі — густа й чорна; дуб стиха ворушить листям, шепче про щось своє, потаємне, а може, він банує, що люди його теж полонили, відокремивши від Лісу дротяною сіткою?
Огорожа поділила світ навпіл. На вольній половині потріскувало на сонці лісове зело; зрідка від подиху вітру, що появлявся несподівано, зривалася шелестлива хвиля; хвиля обмивала прохолодою кожен листок і стеблинку. На вольній половині квітли і сіялися трави, шаруділи хвостами лисиці, витоптували стежки бистрі олені; на волі пахло волею, грибами, пилюкою далеких доріг...
А по цей бік, у Залізній Пастці, поміж шедами — довгими дротяними будиночками під шиферними дашками, смердючо плавився на доріжках асфальт, холодно мерехтіли мільйони дрібненьких кілець, з яких виплетено клітки, тхнуло падалиною і гноєм. Зрідка спросоння або ж із переляку скрикував вартовий песець, дзявкотіли лисенята...
Мама, попоївши, дрімала. Тепер Михасько міг повертатися додому, хлопець, певно, так і вчинив би, коли б припадком не помітив, що між шедами скрадався вуйко Гарасим. Завгосп ступав обережно, пригинцем, за ним тягнувся вуживкою довгий батіг.
— Чого б це він? — зацікавився Михасько.— Стежить за кимсь, чи що?
А-а-а... Тепер зрозуміло.
Біля шедів на майданчику бешкетував ведмідь; ведмідь був молодий, призвичаєний до людей. Михаськова Мама казала, що він ще й імені не має. Ведмідь, та й уже. Щоб порятуватися від спеки, він здогадався якось відкрутити кран, що стирчав на водогінній трубі,., вода лилася срібним струмком, ведмідь то качався, як лоша, в прохолодній калюжі, то підставляв спину під струмінь води. Купання, видно, сподобалося, він сопів і радісно попирскував, Гарасима з батогом, звичайно, не помічав. Першим здогадався, що зараз скоїть лихо, Михасько. Він було скрикнув перестерігаюче, але вже було пізно, батіг свиснув у повітрі, з Гарасимового горла вирвався крик:
— Купаєшся, опришку?! Воду розливаєш, болото місиш? А на тобі, на!!!
Михасько заціпенів, ховаючи в долонях обличчя. Гарасимів батіг краяв ведмедя безжально, звір від несподіванки плюхнувся в болото, і лежав безпомічний, приголомшений, не відаючи, чому це раптом вода стала пекучою. Потім, зобачивши Гарасима і його батіг, звівся на ноги. Не втікав... він взагалі ніколи не втікав від людини, відколи себе пам'ятає, людина не спричиняла йому зла, вуйко Гарасим теж не спричиняв.
— Гей, втікай, ведмедю! — благав звірину Михасько. Михасько благав, а ведмідь чипів загалюкано і цим дорешти роззлостив Гарасима. Періщив батогом наосліп, ведмідь крутив головою, намагаючись второпати, за що його карають... хіба тільки карають за оцю воду, але ж бо він не раз спостерігав, як Гарасим сам скидав сорочку і підставляв голову під кран.
Удари сипались частіше... удари допікали до живого... удари якоїсь хвилини немовби роздерли навпіл пітьму, і він доглупався, що дотепер жив у Залізній Пастці квадратовим дурнем, вважаючи людину істотою ласкавою, тим часом люди непривітні, кусючі, тільки зло своє притрушують пестливими словами. Гарасим, щоправда, пестливими словами не бавився, але тричі на день приґощав-м'ясом... пригощав, поки не виплів свій батіг.
Батіг краяв йому спину... батіг розсік вухо, бризнула червона кров. Михасько вхопив обома руками за пужално, крикнув Гарасимові у вічі ненависно і благально:
— Досить, вуйку Гарасиме, серце майте! Аж плакав.
Гарасим, який у Залізній Пастці служив Завгоспом, блимав затуманеними глипаками. Він, певно, здивувався, зобачивши напроти себе зблідлого, аж зеленого Михаська, бо говорив щось про порядок і дисципліну в господарстві, але Михасько не випускав пужално з рук, і він, витираючи з чола піт, забрався таки геть.
Ведмідь жадібно хлептав воду й думав, що поквапився з першим відкриттям, бо люди, виходить, бувають різні: одна людина б'є, а друга рятує від бійки... люди загадкові і складні, а він звик до ясності: сон, їжа, прогулянка, сон...
"А ти дурний, Рудий Опришку,— з першого слова охрестив Михасько ведмедя. Присів поряд на камінь й пригортав Опришкову морду до себе.— Коли, чоловічку, б'ють, то треба тікати, це вже всі звірі засвоїли, окрім тебе..."
"Може, я й дурний,— погоджувався Опришок,— але хто ж мене вчив розуму? Сам я не міг здогадатися, що в Гарасимові клубиться стільки злості. Дотепер він жартома крутив мені вуха та обдаровував м'ясом. Я сприймав світ таким, яким він мені здавався".
"Бо ти, неборе, не "розкусив" Гарасима. Він такий, що палець йому в рот не клади".
"Кому тепер можна класти палець в рот? Таж я нічого лихого не скоїв. Гарасим хлюпочеться у воді, мені теж забаглося".
"Закарбуй собі, братку, на носі: те, що дозволено людині, заборонено звірині. Людина — пан над природою, зрозумів?"
Рудий Опришок, мабуть, ні краплини не второпав із Михаськової нотації, в його голові билися дві істини: люди є добрі і люди є злі. Гарасим — лютий, Михасько — добрий. Біда лише, як розпізнати, у котрій людині сидить добро, а в котрій гніздиться зло.
Михасько тим часом гамував Рудому біль студеною водою, змивав з нього піт і болото. Рудий жмурився від насолоди, Михаськова долоня мовби знімала Гарасимові удари, гоїла їх.