Р озхви лювавс я.
Забув, що чипить у засідці, черкнув під полою запальничкою, встромив у зуби обгризений цибух. П'янів від утіхи: а таки ходить пралісом його молодість, ціле його життя ходить, воно в Оленці, в королевих синах і онуках.
Тютюновий дим ударив Королеві в ніздрі, Зелений коротко рикнув, попередивши олениць про небезпеку. Хотів і собі накивати копитами, але... Тютюновий дим загальмував страх, породив незрозумілий щем, далекий спогад. Іншого разу, може, ця маленька затримка коштувала б йому життя, Зелений Король це відчував, однак тепер своє життя не важив. Якась невідома сила підштовхувала ззаду, спрямовувала на колоду, звідки висотувався тютюновий дим. Король переставляв ноги неквапом, був готовий до бою і до втечі.
— Це я, Оленцю, я! — вродився у тиші людський голос. О, який знайомий голос, який рідний... Не чув його давним-давно. Коли це ще було, коли? Але ж бо говори, Людино, пряди свої слова, я тим часом вловлю тонку нитку.
— Та це ж я, Оленцю,— вихопилась із-за колоди Людина,— Добрий Єгер... Забув? Я тебе в полі в плащі додому приніс...
Вони йшли один одному назустріч. Обидва один одного боялися: Олень пам'ятав, що Людина кожної миті могла плюнути вогнем із залізної палиці, Людина розуміла, що олень у відчаї пустить у рух корону.
А все ж таки зближались.
Крок. Іще крок. Іще...
Кинув Єгер свою залізну палицю в траву.
І скинув би олень, якби міг, свої роги. Бо запах Людини воскресив у пам'яті решітку вольєри, золоту солому, снопики омели, воду у відрі і добрі людські долоні — малесенькі сонця, від яких струменіло теплом і любов'ю.
Заревів радісно... Похапцем обнюхав Єгеря. Тупав ножищами. Поблимував хвостом. Перестав бути Королем, був просто Оленцем, бо Добрий Єгер попліскував його, як колись, по шиї, теребив гриву, термосив корону.
— Ади, таки — спізнав мене, Зелений Оленцю? — Єгер не помічав, що з його очей стікають на вуса сльози, і що його руки тремтять, і що голос деренчить, як обплетений дротом жбан.— Видиш, який-м уже старий? Гай-гай, скоро треба йти під мураву спати, бо й Ґаздиня вже пішла, бо Хопчик, який бігав до школи, на Господаря виріс, бо Дівчинка, що любила казки, має свою дитину... А ти як почуваєшся, Оленцю, га? Теж старієш? О, бачу, що грива посивіла, що роги пообчім-хував... А це що за шрамисько на боці? З ким бився? — Єгер бігав долонями по богатирській статурі Короля, олень стиха ревів, давно не відчував такого щастя: купався в ньому і танцював. Припадком наступив копитом на Єгереву дубельтівку, і вона хруснула, як квасолевий стручок.
"Тепер по всьому,— думав з полегкістю Єгер.— Наказ не виконано, бо не маю з чого стріляти. А Оленцю скажу, щоб пішов на бескеття, де людська нога не ступає. Тим часом виросте хтось мені на зміну, який навчиться слухати заячий плач".