Це діялося тієї зими, коли він розібрав нікому вже не потрібну вольєру. Довго чекав на Зеленого Оленця, двояке почуття борсалось у ньому завжди, коли ранками зазирав до вольєри: і тішився, що Оленець одомарився у лісі, і тужив за ним. Вольєра чорніла ребрами до першого снігу, а як її притрусило білизною, Єгер узяв сокиру, і з Оленцевої неволі виріс стос дров. Потім кушів у крамниці півлітрівку, стукнув денцем об дубовий стіл і сказав Ґаздині:
— Нині, стара, мусимо випити, щоб Оленцю щасливо велося.
— Зажди. Може, ще вернеться.— Ґаздиня теж сумувала за Олен-цем.
— Але де... Сніг стежки позасипав,— відповів він.— Будемо пити...
— Нема чим горілку закусити,— насупилася Ґаздиня.— Якби ти вполював зайця...— Була, певно, забобонна і хотіла відстрочити поминки по живому Оленцю бодай на годину або на півдня.
Він без слова згріб рушницю і пішов толочити першу снігову стежку. Сніги навкруг лежали сині, як недобілені влітку льняні полотна; на тих полотнах птаство і звірина намережили за ніч візерунків: хто мережив хрестиком, а хто кривулькою...
Цей день запам'ятався із тисячі інших днів до найменшої рисочки, і мабуть, тому запам'ятався, що був схожий на величезне вікно, світле і чисте, в яке він зопалу вдарив пострілом. Заєць вигулькнув з-під ніг, спіткнувся об залізні шротини, зойкнув і покотився під гору. На півдорозі зачепився об пеньок і, ніби не залишив за собою на снігу калинові краплини, сів спокійнісінько на хвостик. Єгер кинув рушницю до плеча вдруге, але мушка гойднулась, затанцювала, бо заєць притулив передні лапки до мордочки і... заплакав. Ні, він не лементував, як це уміють робити його родичі, не корчився в конвульсіях, а тільки сидів і пхинькав, як ображена дитина. А навколо нього хтось люто толочив червону калину.
Єгер примерз до снігу. Заячий плач сипнув за обшивку жменю мурашок; він не зважувався ні підступити до звірини, ні чомусь не посмів послати в неї нову порцію шроту. Це скидалося на пригоду з сумної казки, яку любила його Дівчинка. Єгер це розумів і пробував зламати оціпеніння, адже нічого страшного не сталося, хіба вперше стріляє зайців? А проте не міг себе збороти. Тихий заячий плач притоптав усі інші звуки, які жили у дебрі, пройняв наскрізь душу, викликав підсвідомий жах і незбагненне каяття.
Що це було?
Коби він знав...
Тиждень після нього, глухий і сліпий, заглиблений у себе, блукав пралісом, і не дивина, що свіжі сліди здавались йому карбами минулих століть.
Може, металася йому дебра за той постріл у ясне вікно? Може, навчився розуміти мову природи?
До цих пір сприймав дебру так, як сприймали її усі люди: бачив дерева, птицю, звіра, трави і красу бачив. Тепер відкрив у ній живий, сповнений таїн світ, в якому вміють плакати, сміятися, ворогувати, любити; це відкриття його втішило і злякало глибиною непізнаного.
Був диваком? Може, й так...
Приїжджі мисливці по-різному реагували на його оповіді: одні проймалися лісовою таїною, другі всезнаюче пояснювали інстинктами, треті брали Єгеря на кпини. Але й перші, другі і треті любили, коли він водив їх лісовими стежками, часом вони забували про свої рушниці, немовби піддавшись його ворожбитству. Навіть у розпал мисливського сезону на Єгеревих урочищах рідко падали стріли. Добрий Єгер жадав, щоб вони не падали взагалі або вмовкли назавжди, всі вмовкли: і ліцензійні, і спортивні, і, тим більше, браконьєрські. В пралісі має жити тиша, любов, краса; праліс не повинен вважати людину рабівни-ком.
Ет, мало чого Єгер жадав би. А тим часом не пізніше ніж учора ввечері...
Добрий Єгер жене геть від себе вчорашній вечір, відбивається від нього, мов від напасті, і таки випливає на плесо сьогоднішнього полуденка, в якому навіть дерева підвладні Чугайстровим чарам. Рідкі в цих краях дуби, що схожі на мальованих у книжці прадавніх лицарів, дрімають прямо в кольчугах і шоломах, що вже побронзовіли і набрали металевої лункості від перших морозенків, які забігають у пущу досвітками. Не впізнати і натовпи лісових побрехух — ялин, що завше люблять перешіптуватися. Тепер вони прикинулися побожними черницями, що поспускали чорно-зелені фалди одеж до землі і стоять сумирно, мов у церкві на великому казанні. Корені буків, кучерявих, гартованих у боях з вітровіями велетів, сплять глибоко і разом з тим чуйно: найменший подих вітру будить то одного з них, то другого, пробуджені дерева ліниво помахують гіллям, немов погрожують вітрові кулаками. Сон захопив беріз майже голими: їх сукні, зіткані з багрян-цевого листя, вже встигли пообноситись, здалека видно білі дівочі стегна. Ялини вночі осудять безсоромниць, але берізкам чужий суд не страшний, цілком можливо, що вони й не сплять і з-під вій підморгують войовничим букам, ваблять їх наготою, і буки, забувши, що вони лісові запорожці, обступають любок густим колом.
До беріз не байдужий і Добрий Єгер. Завжди при здибанні з ним у пралісі берези розливають у ньому ніжність, повертають у молодість, коли він, легінем цікавим будучи, підстерігав, як купалися у Потоці дівки — білі і голі, без клаптя запасчин. Берези, щоправда, влітку ще сяк-так прикривають свою білинь косами, а з настанням вересневих приморозків просто-таки шаленіють, перед тисячами очей червоно палають любов'ю, і невтямки їм, що завтра-післязавтра вітер здере з них льолі, щоб до весни хапали голяком дрижаки. Може, у них у цей час весілля? — думав Єгер.— Як, приміром, в оленів. Але де, берези квітують весною, це лише олені грають весілля на початку осені. Вчора ввечері йому наказали, щоб одного весільного оленя...
Знову про вчорашній вечір? Тьфу, маро, згинь і пропади! Добрий Єгер сідає на ослоні, з воринного палька знімає торбину з припасом: кладе на долоню скибку хліба з котлетою, запиває з термоса кавою. Смачно. Він переконаний, що котлети і термос вигадала для нього невістка, бо небіжка Ґаздиня марципанами його не годувала.
Єгерева невістка робить на сільській пошті коло телефонів. Вчора надвечір, повернувшись із зміни додому, передала:
— З району ваш начальник телефонував. Казав, щоб ви подзвонили.
Пощо квапився на пошту? Гадав мудре слово почути, а чорна слухавка розпорядилась: .