"Не жилець наш Принц на білому світі,— міркували про себе олениці.— При першій нагоді потрапить вовкові на зуб".
Зелений Оленець якраз засинав, коли почав накрапати дощ. Скочив, немов ужалений бескидною кропивою, на рівні ноги, понюхав дощову краплину. "Що означає ця велика рома?" — дивувався.
Дощ спочатку накрапував рідко, краплини гулко лопотіли по зелених наметах дерев: кап-кап-кап... Потім дерева зіщулились, аж ніби поменшали, і з чорного неба упав грім — десь близько так луснуло, немов люди пальнули з тисячі своїх залізних палиць. Поперед грому в чорності сяйнув яскравий ніж. Здавалось, він розпоров небові черево, і звідти коновками вперіщила вода. Зелений Оленець від страху і студені шмигнув матері під шию.
З глибоких ізворів прискакали свистуни — лісові вихори, які завжди ласі на зливи — п'ють, аж їм за обшивки тече. А потім, захмелілі й сліпі, б'ються навкулачки з деревами і з скелями. Сказано — свистуни. Вивівкують у хмільному шалі, ціпують мокрими хвостами, вертяться, мов покусані блохами пси. А найгірше, що каламутять запахи і звуки, роблять оленів безпорадними, як дітей. Лісові розбійники Сіроманці і Плямисті Блискавки мають це на оці і здавна виклепують про запас ножі.
Під густим дощем, що краяв землю батогами, Сухоребра повела стадо у смерекові гущаки: тут було безпечніше і затишніше. Олениці, взявши в середину переполошених малят, поставали в коло. Ніхто з веснянків не купався в громовому дощі, жодний з них не бачив червоних ножів на чорному небі. По шкірі телят пробігали дрижаки. Зелений Оленець ледве зборював підступне жадання стрімголов збицька-тись з цього гуркітливого пекла і помчати кудись, де панує тиша і теплінь.
Червона Лань лизала стривожену мордочку сина, цілувала і заспокоювала:
"Ну, ну, мій пестунчику, не бійся, я. з тобою. А дощ, щоб знав,— це добре, рости будеш..."
Оленята, збившись в купу, дрімали. Матері чипіли на варті, пильно стрижучи вухами. Адже .біда могла впасти кожної хвилини. Ліс навколо стогнав. Старі зчервивлені велети не витримували грозового бою з п'яними вихорами і падали з тріскотом на коліна. Молодняк благав у пияків пощади і стелився в поклоні аж до землі. Потік, що звечора підстрибував білим пуделем, обернувся в скаженого гривастого лева, який з ревом котив униз жолобищем уламки скель. Хіба завчасно вловиш серед цього содома і гоморри ходу небезпеки? Ой леле...
Ранок не приніс у бесагах жаданого миру і тепла. Над Весняним пасовищем ліниво, мов гурти тлустих гусей, пропливали сірі хмари. Гуси, мабуть, перепились водою, бо крила їх ослабли і зачіпали кінцями об смерекові шоломи. Вітри-пастухи батожили сірих гусей, скубли їх, пір' я густо спадало на ліс, гойдалось поміж корчами. Дощ здрібнів, наче ранок провівав його крізь густе цідилко, а далі зовсім перестав.
Сухоребра подала знак: "Будемо виходити з туману на ясні левади. Бо мряка, молодиці,— нам пагубна..."
Веснянки сторцували ніжки неохоче: позіхали і потягувались. Матері вилизували їм мокрі спинки, гріли, потім допускали до дійок. Почулося поцмокування і завзяте притоптування копитцями. Один лише хирлявий синок старої Сухореброї не квапився до сніданку. Вона роздратовано плигнула на нього, буцнула лобом: вставай, лінтюху! Але син і не поворухнувся. В матері похололо серце, вона злякано відсахнулась від Принца, зрозуміла: мертвий. Чи вночі придушили ровесники, чи просто вичерпав свою силоньку до дна: криничку даровано йому жабі по коліна. Олениці похнюплено споглядали на старшу, вони завжди її побоювалися і трохи недолюблювали, але тепер по-жіночому жаліли. Веснянки горнулися до материнських ніг: дух смерті наїжачував їм кожушки.
Сухоребра двічі продибала навколо Принца, немов прощалася із ним і перепрошувала, що цуралася його миршавості, що не пестила і не вилизувала... Потім підвела голову і крізь зажуру побачила, що стадо чекає на неї. "Оцим загонистим молодичкам,— думала стара,— мабуть, теж шкода мого Принца, але що означає одна смерть, коли біля кожної лані підростає малюк? Для них треба жити, поки живеться".
І стара олениця ще вище задерла голову, вдаючи з себе горду і спокійну. Видно, це її дорого коштувало, бо на хрящуватій шиї випнулося мотуззя жил. Вона підкреслено рівно і прямо пішла геть від сина і, навіть не оглянувшись, стала на стежку. Під копитом хрябуснуло розчавлене зело.
Рушили...
Сухоребра вела стадо повагом, статечно, як і належить старшій, здавалось, що її тепер цікавлять лише запахи і дорога, але олениці здогадувались, що стара хотіла б на самоті виплакатися, як і кожна з них, над трупиком останнього сина, останнього, бо весен їй, мабуть, за двадцять, і хто може гарантувати, що нової яр-пори вона спроможеться народити ще одного? Та й чи треба? І цього он кволого принесла, недоноска...
Стежка кривульками вилась понад Потоком, що бився внизу із скелями. Зелений Оленець тюпав попереду матері, і в неї щохвилево поколювало в серці, коли з-під його копитця виприскував камінь. Але син дріботів ніжками впевнено і сторожко. Червона Лань думала, що при здибанні з Рогатим Королем похвалиться Оленцем: най і батько натішиться сином.
Стежка врешті урвалася, сірі гуси лишилися попасати в горах за стрімкими скелями. Перед оленями розстелилася долина-зруб. Тут і там, мов здерев'янілі Лісовики, стирчали поміж корчами чорні пні: колись тут не по-людськи ґаздувала людина. Діялося це ще за тих часів, коли Сухоребра була молодою і своєю красою зваблювала рогатих королів. Ох, минулося, лише пні спогадів зосталися, лише пні...
Зітхнула.
Раптом Сухоребра насторожилась. Це була команда: замри. Зовсім близько, може, за сотню стрибків попереду, стояла над Потоком Людина. Людина тримала в руках палицю, що погримує громом, з рота Людини курився синій дим. Сухоребра впізнала Людину, бо це був Добрий Єгер, який ніколи не важив на оленяче життя. Безліч разів зустрічала його на стежках: часом уступався з дороги Єгер, а часом — вона. І ще бачила Сухоребра Людину у Білу пору біля годівниць, коли та напихала за драбину пласти пахучого, як літо, сіна. Вона тоді й дізналась, що це Добрий Єгер.
Ніколи близько не підходила до нього, а тепер мала охоту прибли-зитись і сказати йому щось красне і вдячне, і хотіла поскаржитись на свою старість і синову смерть. Але боялася... Боялася не так Людини, як тієї залізної палиці і синього струмка диму з рота.