Після цього не треба дивуватися, що досить було Гарасимові поплювати в долоні, як хміль замакітрив чоловікові глузд. Гарасим як стій позабув, що не баглося йому спозаранку псувати з ведмедем нерви, він якось зримо і не без затаєної втіхи уявив прийдешній мент, коли
Опришок, скуштувавши першого удару, підскочить на сіні, як паяц, підскочить і, витріщивши свої більмаки, закричить на всю повітку.
Гарасим наперед втішався Опришковою мукою.
І справді, сталося так, як малював собі в уяві завгосп, хоч перший удар більше перелякав ведмедя, аніж завдав йому болю, Рудий Опришок замотеличено трусив головою, ясний досвіток гейби навмисне поїв сивого коня з черленої цеберки на порозі повітки... черлена цеберка горіла в досвіткових руках, бо була вона сонцем, сонце палало й сліпило Опришкові вид, ведмідь спершу й не помітив Гарасима, що стояв, розчепіривши ноги, у чотирьох кроках від нього, ведмідь поки що від-пирхувався від сонячних зблисків, котрі випалювали до чцрноти очі. Аж другий удар вилив йому на голову стуленої води, власне, не так удар, як крик Гарасимів. В один мент, в один спалах стрепенулася в Опришковій свідомості минула ніч, махнула ніч крилами, і він уздрів у тій ночі свої добрі наміри і кепський їх кінець.
Що ж тепер мав чинити?
"Кажуть, що люди люблять покорених і зігнутих, тоді вони почувають себе мало не богами. Біс з ними, хай стають ким хочуть, у мене виходу нема, хай мене Гарасим катрупить, хай батогом здирає шкуру, хай збиткується, як сам жадає, я це збиткування заслужив, бо, прецінь, наперед мав би здогадатися, яка кара мені відміряється, мав би здогадатися, але таки стежку до заповітних карпатських нетрів вдруге протоптати не зважився, полакомився на тепле леговище в повітці і на смердючу кістку.
Тьфу!
Бий мене, Гарасиме, як останнього дурня, бо я не ведмідь, на мені тільки шкура ведмежа; видиш, Гарасиме-вуєчку, я навіть проситися навчився, і чуєш, Гарасиме — мій боженьку, зарікаюся із Залізної Пастки носа на вольную волю показувати, на це діло, видно, підбив мене чорт пархатий, а я сам зроду сумирний, боязливий, віднині й повік до крана з водою й пазурцем не торкнуся..."
Отак наш Рудий Опришок просився.
Це було гидке видовище: ведмідь скавулів, метався по леговищі, бив себе покаянно лапами в груди, підповзав до Гарасима на колінах. Якби в цю хвилину завгосп не обернувся в бога, що панує над природою, і вмів би звичайними людськими очима сприймати світ, то він напевно помітив би, що в молодого ведмедя виростає справжнісінький собачий хвіст, і був цей хвіст задрипаний, напханий реп'яхами. Опришок догідливо, мов якийсь там Рябко або Брисько, лупив хвостом по долівці, мовляв, видиш, чоловіче, який я покірливий і сумирний. Мушу, однак, додати, що Опришок хвостові дивувався, звідки бідолаха, міг знати, що хвіст цей росте у нього не тому, що подія у казці діється, а тому, що з ведмедя вилуплювався раб.
Гарасим обернувся у бога над природою, ніякого хвоста не зоба-чив, батіг дорешти сп'янив чоловіка, ніби він цілу ніч згаяв у шинку, мав тепер батіг більшу владу над людиною, ніж людина над батогом.
Дійшло врешті до того, що завгосп якимось, може, десятим ударом відчикрижив собачого хвоста, звірина, певно, в розпуці доглупалася, що покорою прощення не виблагає, і замість хвоста в Опришка прорізалися заячі вуха. А в кого прорізаються заячі вуха, то це певний знак, що в того нема за пазухою іншого жадання, окрім одного: утекти, щезнути, принишкнути в борозні.
Ведмідь так і чинив. Він схопився на всі чотири ноги, розігнався до правої стіни, потім до лівої, обдирав пазурі до крові, хапався за найменшу шпарину. Стіни повітки майстри витесали гладко, Опришок зривався і падав, знову пробував дертися вгору по стіні на горище, це йому не вдавалося, батіг наздоганяв скрізь, батіг і згірдливий Гарасимів сміх. Гарасимові робилося смішно з ведмежої паніки, почував себе Гарасим сильним і великим, він уже не пам'ятав, що прийшов у повітку карати ведмедя за скоєну шкоду, йому просто було приємно бавитися силою, зачарованою у батозі, він дотепер не полював на зайців і не мав найменшої гадки, що інколи доведений до відчаю заєць стає тигром.
Мусило подібне статися і з Рудим Опришком... мусило, бо витекла з нього сила, не мав уже охоти ні впокорюватися, ні втікати. Лежав посеред повітки, як надірваний у плузі віл, постогнував і мимоволі рахував батоги; рахував і гриз лапу, лютуючи на самого себе.
На самого себе?
А якби... якби цю злість, що здавлювала обручем голову, повернути на Гарасима? На Гарасима?
На бога, що панує над природою? На людину?
А може, таки спробувати, га?
Та й чому б не показати панові над природою, що Рудий Опришок має надщерблені зуби й гострі цупкі пазурі? Кому від цього станеться шкода? Невелика біда, якщо Рудий Опришок переступить закон, успадкований від предків і вкраплений у кров, який перестерігає: не заходь собі, ведмедю, з людиною, краще обійди її десятою дорогою, не дивися, що вона мала і квола, людина сильніша від усякого звіра, а в хитрощах ніхто її не переборе.
Іншого разу, може, Рудий Опришок прислухався б до голосу крові, але сьогодні відчай перекреслював усі закони, ведмідь звівся на задні лапи, заревів і ступив крок до Гарасима.
Лише крок...
Цього вистачило, щоб спали з Гарасима божеські ризи, батіг диль-котів у тремтливій долоні, нижня губа Гарасимова відвисла й оголила зуби, що дрібно цокотіли; найгірше, що панові над природою відмовили в послусі ноги, вони гнулися, підкошувалися, і Гарасим ледве примусив їх задкувати до дверей, навіть якось зумів пересадити через поріг один чобіт. На більше, на втечу завгосп не спромігся.
Оце тобі й пан...
Опришок підступав до нього поволі, з помстою він не квапився, та, власне, думка про помсту зниділа в ту ж мить, коли уздрів людину без батога. Щоправда, пащеку Рудий не стулив і не приховав нагострені пазурі, та це не був вираз наступу, була це заціпеніла маска подиву. Бо як не говоріть, а Опришок уперше в житті розгадав припадком таємницю, до цих пір для нього недоступну, що людина теж начинена по горло страхом, кволою безпорадністю; людина, виходить, сильна лише супроти боягузів. І ще одну загадку, як горіх, розколов сьогодні Рудий Опришок. У добутому ядрі найсмачнішим було розуміння, що він, Рудий Опришок, теж може наганяти на когось жах, що він-таки ведмідь, а не віхоть соломи. "Не має значення, через які біди прямував я до цього пізнання, головне, що прийшов",— тішився Рудий Опришок.