— Багато людей брешуть поліції. І вона з цим звиклася.
— Він хоче зустрітися зі мною у моїй конторі. Каже, приведе з собою своїх співробітників. Вони хочуть подивитися бухгалтерські книги.
Я похитав головою:
— Скажи спасибі, що, він сьогодні тебе туди не потяг.
— І то правда.
— Доне, пробачся сказав йому, що зникло вино. Це викликало у нього підозру... То моя провина, що він з тобою так брутально поводився.
Він втомлено похитав головою.
— Я й сам сказав би йому. Мені й на думку не спадало критися з цим.
— Але... Я звернув його увагу на те, що на вивезення стількох пляшок пішло чимало часу.
— Хм. Він би й сам зметикував.
— А як ти гадаєш, скільки на це треба часу?
— Залежно від того, скільки було людей, — сказав він, потерши пальцями стомлені очі. — В усякому разі, у них мусили бути коробки для вина. Отже, вони наперед уже знали, що тут є вино і вони не дадуть маху. А це означає... каже Фрост... що я сам його продав і можу вимагати страховку або, якщо вино вкрадено минулої п'ятниці, то я повідомив злодіям, що їм потрібні будуть коробки. Тобто, значить, я сам підстроїв усе це жахіття.
Ми розмірковували над цим у гнітючій тиші.
— Хто ж усе-таки знав, що там було вино? — сказав я нарешті. — І хто знав, що в п'ятницю нікого немає вдома? [23]
І яка була найперша їхня мета: вино, старожитності чи картини?
— Боже мій, Чарлзе, ти говориш, як Фрост.
— Пробач!
— Тепер кожен бізнес проходить через кризу готівки, — сказав він, ніби захищаючись. — Зверни увагу, націоналізовані галузі промисловості втрачають капітал мільйонами.
. Зауваж, як змінюється зарплатня; як ростуть податки та інфляція... Як можуть дрібні підприємства утримувати прибутки на тому рівні, до якого вони звикли? Звичайно, у нас є клопоти з рухом готівки. У кого їх нема?
— Наскільки кепські твої справи? — поцікавився я.
— Становище не відчайдушне. Втішного, звичайно, мало, але про ліквідацію поки що не йдеться. Та й компанія з обмеженою відповідальністю не має юридичного права провадити торговельні операції, якщо вона не має коштів на покриття видатків.
— Але вона могла б... Якби ти позичив додаткову суму для покриття витрат.
Він поглянув на мене з тінню посмішки.
— Мене дивує, що ти заробляєш на життя малюванням.
— Це дає мені змогу ходити на верхогони коли заманеться.
— Ледачий, лобуряка. — Він говорив, як той, колишній Дональд, але невимушеності у голосі вже не було. — Тільки у крайньому разі, як неспроможний боржник, я міг би скористатися власним майном, щоб підтримати приречене діло. Якби справи моєї фірми похитнулися, я б згорнув її. Було б божевіллям не зробити цього.
Я прицмокнув.
— Фрост, мабуть, запитав тебе, чи страховка вкрадених речей була більша, ніж їхня вартість.
— Так, запитував. Кілька разів.
— Не схоже, що ти сказав йому, навіть коли так і було.
— Так не було. Якщо хочеш, то страхова сума менша дійсної вартості. — Він зітхнув. — Бог знає, чи вони відшкодують вартість Маннінгза. Я домовився про страховку всього-на-всього по телефону. І навіть не надіслав страхового внеску.
— Все буде гаразд, якщо буде квитанція на закупку. Він сумно похитав головою.
— Всі документи на підтвердження цього були в столі у холі. Квитанція з картинної галереї, де я купив Маннінгза, паспорт картини, квитанції митного та акцизного збору. Все пропало.
— Фросту це не сподобається. [24]
— Йому це вже не подобається.
— Гаразд... Сподіваюся, ти розтлумачив, що навряд чи купував би дорогі картини і вирушав у навколосвітні подорожі, якби у тебе не було ні фартинга*.
— Він сказав, що саме тому, що я купував дорогі картини і робив навколосвітні подорожі, у мене не лишилося ні фартинга.
Фрост вибудував перед Дональдом мур підозри, щоб той розбив об нього голову. Мого кузена слід було витягти звідси, доки він не впився.
— Поїж спагетті, — сказав я.
— Що?
— Це все, що я міг приготувати.
— О-о... — Він блудним поглядом подивився на кухонний годинник. Було пів на п'яту, і як на мене, то пора б уже підживитись.
— Ну, коли тобі так хочеться, — сказав він.
Наступного ранку поліція прислала машину по Дональда, щоб мордувати його у його ж конторі. Дональд вийшов, як неживий; за кавою він більш-менш ясно дав зрозуміти, що не збирається себе захищати.
— Доне, ти мусиш, — сказав я. — Одна лише рада у цій ситуації — бути твердим і рішучим, розважливим і точним. Для тебе фактично — бути самим собою.
Він ледь усміхнувся.
— Краще б ти за мене пішов. У мене вже немає сили. Та й чи не все одно? — Його усмішка раптом зламалася, і на обличчі. проступило невимовне горе, як. у глибокій крижаній тріщині проступає чорна вода. — Без Регіни... немає сенсу заробляти.
— Йдеться не про гроші, йдеться про підозру. Як ти сам себе не боронитимеш, то вони вважатимуть, що ти нездатний на це.
— Я вкрай стомлений. Я не можу хвилюватися. Вони можуть думати, що їм заманеться.
— Доне, — сказав я поважно. — Вони думатимуть те, що ти їм дозволиш.
— Мені й справді байдуже, — сказав він тупо, і саме це непокоїло. Йому й справді було байдуже.
Його не було цілий день. Я тим часом малював. Не сумний краєвид. Солярій здавався навіть сірішим і холоднішим, ніж уранці, але я більше не хотів вдаватися
* Давня англійська дрібна монета [25]
у меланхолію. Я залишив на столі наполовину закінчене полотно і з усіма своїми надібками перейшов туди, де тепліше. Можливо, на кухні не таке гарне освітлення, але це єдине у будинку приміщення, де відчувався пульс життя. Я малював Регіну. На картині вона стояла біля плити з дерев'яною ложкою в одній руці і пляшкою вина в другій. Я малював її відкинуту назад голову, усміхнене обличчя, малював усмішку, променистий і відверто щасливий погляд. Позад Репни я малював кухню точно так, як її бачив на власні очі, а Регіну я малював з уяви, де та поставала, як жива. Я так чітко бачив її, що раз чи двічі відвів погляд від її обличчя на полотні, аби звернутися до неї, але, розчарований, знаходив перед собою лише пустку. Незвичайні почуття реальності і нереальності бентежно переплелись.
Я рідко коли працюю понад чотири години, зряду, бо, по-перше, втомлююся, а по-друге, від тривалої зосередженості мені завше робиться холодно і хочеться їсти. Отже, я згорнув усе перед ленчем, відкрив слоїк яловичини, поїв її з пікулями на грінках і вийшов прогулятися. Щоб уникнути тих, хто стежив за вхідною брамою, я дійшов до яблунь, а далі крізь живопліт вибрався на вулицю. Я потинявся якийсь час по містечку, де вздовж кривих вуличок видніли поодинокі садиби; була змога і про картину подумати, і розім'ятися після багатогодинної роботи. "Більше паленої умбри у складках кухонних фіранок, — думав я, — і пурпурового відтінку на каструлі. Кремова сорочка Регіни потребує жовтої вохри попід комірцем, а може, варто ще й торкнутися зеленим. Більше уваги приділити плитці. Я зрадив своє основне правило малювати картину як єдине ціле: і тло, і портретовану особу одразу.