— Головонько ж моя бідная! І грошей не дали?
— Не дали. Казали, що всі забрав, а вперед не дають,— такий приказ. Казали, що хліба і сіна немає, так усім дають менше.
— Лишенько ж моє! Чим же я годуватиму вас, дітки мої кохані? — заголосила Ганна, а за нею й менші діти.
Довго вона плакала, бо бачила, що зима прийде, заробить нідеу бо і в Перекопі — і там людей повно, за хліб роблять,— просто таки лягай та й умирай.
— Мамо, а мамо! Та ви тоє... чого ви плачете? А може, й перезимуєм...— говорив Степан.
— Сину мій, сину, дурна ти дитино! Як же ми перезимуєм? Без тебе було важко, а тут ще й тобі треба шматок хліба,— де ж я його візьму?
— Та воно, може... як-небудь... Може, й перезимуємо.
— Ах! — промовила Ганна.— Дурне, дурне...
Хліба ж, хвалить милосердного, було трохи, на місяць стане або й на два.
Заходились варити їсти. Марися принесла кирпичу, запалало у печі. Закипіла вода, вкинула шматочки зо три буряків та кислого каменю, що в Перекопі купують, та солі — от і борщ. Хліб черствий і того по шматочку дає Ганна. Картоплі немає — бо її й заводу нема, картопля не родить, а буряки іноді ростуть; не родить ніякої огородини.
Одпочивши днів зо три, Степан пішов розпитувати людей, де б йому стати хоч за харч. Одні з його сміялись, другі казали: "Ти, Степане, хоч і малий, а вже великий дурень. Хіба не бачиш, що тут робиться! Самим їсти нічого, а ще й наймитів держати".
На Михайла 5 пішов він до молоканів 6, чи не приймуть до отари. Не прийняли, бо позганяли вівці на другі степи, у другі повіти — тут нічим годувать шпанку. Уже й морози взялися. Зима рано прийшла. Оце уранці встане Степан, візьме дві вірьовки та удвох з Марисею йдуть на степ збирати паливо — курай. Цілий день проходять; сонечко сяде, а вони по стеблині збирають і принесуть в'язку або й дві. На одну ніч не стане.
Хліба все менше і менше у коморі.
— Лишенько моє! Хоч би ти, Степане, де став, а то їси багато; бач, хліба вже мало зосталось...
Посидів ще Степан день, походив, назбирав кураю, а увечері й каже:
— Мамо!
— Чого, мій голубе?
— Я піду... бо малі діти у вас... Зоставайтесь самі.
— Куди ж ти підеш? Де ж тебе приймуть?.. Ти ж ще хлоп'я мале...
— Піду...
Уранці Степан узяб шматок хліба, у клунок сорочки й батіг і пішов з села. Одним ротом менше стало. Тижнів через два після Миколая 7 настала зима, да така, якої десять год вже не було. За кураєм уже ходить не можна, бо ввесь вибрали, а надто ще й снігом замело. У хаті — як надворі; стіни усі льодовою корою вкрилися, у кутках сніг лежав. Одсунули лавки од стін, усі сидять на печі, але й піч холодна, бо немає палива. З ранку до вечора ходять Марися з Ганною по селу й поза селом, збирають кізяк... Та де там збиратьі Скотячий лікар з урядником палять гній, бо чума на худобі, не можна, кажуть, його держати — приказ такий.
Минуло й різдвяне свято8. Завше весело було у велике свято — а тепер тихо: не чутно ні пісень, ні гомону на вулиці. Де-не-де хтось заспіва та й зникне — фуга не дає й цим двом-трьом веселим молодим душу одвести.
Настала й голодна кутя. Для Ганни й справді голодна: ні пирогів не пекли, ні куті не варили. Перед вечором сумно було у хаті, діти щось щебетали та й замовкли; менші заснули, а старшенький хлопчик на печі сів коло Марисі, обняв її й тихенько щось питав.
— Марисю, а Марисю! Чи у всіх кутя бува?
— У всіх, любенький.
— А у жидів? У жидів, мабуть, не бува. Не бува, Марисю?
— Ні, не бува у жидів, тільки у тих, що до церкви ходять.
— А солодка кутя у панів? Га? Солодка? І узвар, мабуть, є? Є, Марисю? Мені Степан казав, що в управляющего ой солодкий, ой соло-одкий...
Ганна засвітила свічечку шагову воскову перед іконою, стала навколішки і тут усю душу вилила... Наболіло у сироти. Згадалось їй дівоцтво, як той сон, як блискавка засвітилась, а далі її весілля, трудове життя з любим чоловіком, а далі, далі... тільки сльози закапали з очей. Вона проказувала всі молитви, які знала, а потім припала до землі й застигла...
Діти замовкли: Івашко і Марися злякались, як стогне та плаче мати.
Аж ось двері скрипнули і на порозі стала стара бабуся, сусідка Ганнина.
— Будьте здорові з святим вечором9! — промовила вона — вони її страх як боялись.
— От як у вас... Звичаїв старих не держите. Я хрещена мати, а хрещениця Марися мені куті не принесла ні на свято, ні сьогодні. Я ждала, ждала і розсердилась, дуже розсердилась.
— Бабусю, голубонько,— нема у нас куті, тому й не носила Марися...
— Еге! Так що ж, що нема? Так, може, у мене є?.. Треба було й так прийти.
— Вибачайте на цей раз: сором, такий сором ходити по чужих хатах... Ми ще до цього не звикли...
— Еге, не звикли... Тільки сердите мене... Злазь з печі! Чуєш, Марисю. Злазь і тягни дітей,— сердито говорила баба.
Марися й діти позлазили. Баба вийшла у сіни, внесла й поставила на столі горщик куті, паляницю і з п'ять пирогів.
— Як ти мені не принесла, так я тобі принесла. Сідайте, їжте... а спершу треба хреститися.
Діти хутко сіли за стіл і узялись їсти.
— Спасибі вам, бабусю,— заговорила Ганна.
— Що таке?
— Спасибі, кажу, що принесли...
— Я не тобі, не твоє діло мене вчить... То не твоє і не моє — боже, от чиє... Сідай коло мене... От що, знаєш Миколаївку?
— Знаю, бабусю..
— І дорогу знаєш?
— Знаю добре й дорогу, це від нас двадцять п'ять верстов шляхом.
— Добре, коли знаєш. Сьогодні вернувся мій Денис, він привіз з Херсонщини Петра Будька додому; коло Миколаївки на хуторі Будько продав коней і заробив силу грошей. Так йому бог дав. А дома у його жінка слаба. Він казав, щоб Денис прислав до нього на хутір дівчинку за няньку до дітей... от що. Марисі уже дванадцять минуло... Поміркуй, може, віддаси...
Ганна зомліла: жаль ухопив за серце; вона подивилась на Марисю, і сльози закапали з очей.
— Марисю,— говорила баба,— хочеш у найми? Хочеш за няньку стать?
— Хочу, бабусю, коли грошей мамці дадуть на хліб.
— Дурна! Звісно, дадуть... Дурна!.. Йди сюди. Марися наблизилась до баби. Баба перехрестила її й поцілувала.
— Дак як тоє, як хочеш — треба хутко, треба завтра йти... Прощавайте...
І пішла собі стара.
* * *
Цілу ніч Ганна збиралась, не спала та нищечком плакала. Воно, може, й чудно, але як не плакати бабі — дитину оддаючи у найми та ще вперше з дому виряджаючи? Перед світом збудила вона Марисю, дала їй шматок хліба за пазуху, одягла її у дві ситцеві спідниці, теплі панчохи, старенькі свої черевики, кохту на ваті і зверху стару, рвану кожушанку, на голову два платки наділа, а сама одяглась у свиту, бо кожуха не було — Степан забрав, як пішов.