Ганна зняла з себе спідницю, зняла один платок; спідницю розіслала, одкинувши Сніг, поклала Марисю, а платком накрила її...
— Зараз добіжу до села, Марисю! Не спи, одпочинь, а я зараз,— і побігла по снігу.
Марися щось говорить: "Тепло... сонечко... квітки!.." й замовкла.
Ганна по коліна й вище йде, пада, встає і знову йде...
— Це тому, що я богу не молилась... Буру молитися... Господи... господи... милосердний...
А сніг мете, вітер лютує,
— Господи... Що ж це я все — господи?.. Яка ж вона, тая молитва?.. От забула ж я її... забула... Вже недалечко... от брешуть собаки... Господи! Як же ж тая молитва? Як її звуть?.. Чи добіжу ж я?..— Знову упала.—Немає сили, немає... отче-наш... А! Згадала! А Марися ж що? Чи не заснула? Як засне — вмре... Що ж... Воля божа... як він, милосердний, хоче... От уже й загата... Слава богу! Слава богу!.. Ні, не загата, це гній... Далі, далі!.. У найми, у найми...— Знову стало на думці одно слово...— У найми... Я ж хотіла молитись?.. Господи-боже, поможи! — аж закричала Ганна і кинулась бігти; вона йшла коло млинів, от вона вже стала коло вікна якоїсь хати.
— Люди добрі! Хто в бога вірує — рятуйте!..
* * *
Через годину або дві чоловік з п'ять ішли поза селом і проміж ними Ганна ледве-ледве ноги волочила.
— Сюди, сюди,— каже вона.
— Куди ж сюди? Це у балку... ні, не сюди.
Вітер затих, місяць білолиций засвітив, і люди знайшли Ганнин слід.
— Он де, он де...— кричить вона і біжить. Оддалі видно горбок снігу.
— Он там вона... Йдуть скоріше, прибігли.
— Вона, вона! — закричала Ганна, кинулась до Марисі й завмерла.
Марися лежала, як і лягла: рученята заховані у рукава, ніженьки підогнула під себе, очиці закриті,— а вид тихий, покійний-покійний; усміх на ньому сяє...
— Замерзла... царство небесне, вічний покій,— хтось сказав.
— У найми... у найми оддала! — заголосила Ганна.
1888 р. Лютого 25