— О, просто спало на думку. Хочу дізнатися, як насправді стоять справи.
— Маєте на увазі мафію чи щось у цьому роді?
— О, ні, це було б безглуздо. Хто одержав би гроші, якби я вийшла заміж?
— Очевидно, ваш чоловік, та невже...
— Ви в цьому певні?
— Аж ніяк. Це залежить від опікунської ради. Та ви ж незаміжня, навіщо ця розмова?
Ельвіра не відповіла. Здавалося, вона глибоко замислилася. Нарешті отямилась і запитала:
— Ви зустрічалися з моєю мамою?
— Іноді. Не дуже часто.
— Де вона зараз?
— О, за кордоном.
— Де саме?
— У Франції чи Португалії, точно не знаю.
— Вона коли-небудь хотіла мене бачити? — Ельвіра пильно глянула йому в вічі.
Він не знав, що відповісти. Чи треба зараз відкривати правду, чи, може, лиш натякнути? Що можна сказати дівчині, яка ставить такі наївні й воднораз важкі запитання? Він похмуро відповів:
— Не знаю.
Вона сумно дивилася на нього. Ласкомові стало тяжко на душі. Він заплутав усю справу. Дівчина думає про це, вона явно хоче знати правду. Кожна дівчина хотіла б знати. Він сказав:
— Не сушіть собі голови. Просто це важко пояснити. Ваша мати, ну, вона зовсім не така, як...
Ельвіра енергійно кивнула головою.
— Я знаю, я завжди читаю про неї в газетах. Вона не схожа ні на кого, так? Вона справді чудова людина.
— Так,— погодився полковник. — Це щира правда. Вона чудова людина. — Він замовк на мить, потім вів далі: — Проте чудова людина дуже часто... — Він затнувся.
— Якщо мати дивовижна людина — це не завжди щастя. Можете мені повірити, це правда.
— Ви неохоче кажете правду, чи не так? Та я вважаю, цього разу ви її сказали. Вони сиділи, дивлячись на великі куті міддю обертові двері, що вели у зовнішній
світ.
Раптом двері рвучко розчахнулися (у Бертрамовім готелі ще ніхто так рвучко не розчиняв дверей) і ввійшов молодик. Він одразу ж подався до конторки чергового. На ньому була чорна шкуратянка. Його енергійна хода і манера різко контрастували з музейною обставою в Бертрамовім готелі. Його мешканці неначе припали порохом пережитків минулого століття.
Він нахилився до міс Ґорріндж і запитав:
— Леді Седжвік зупинилася тут?
Міс Ґорріндж цього разу зустріла гостя холодно. Вона окинула його суворим поглядом, відтак сказала:
— Так, — і неохоче сягнула рукою до телефону. — Ви хочете...
— Ні,— кинув молодик. — Я тільки хотів залишити для неї цидулку. — Він вийняв її з кишені шкуратянки і кинув на стіл із червоного дерева. — Я тільки хотів переконатися, що це той самий готель.
Він недовірливо роззирнувся і обернувся до виходу. Байдужими очима перебіг по людях, що сиділи круг нього, побіжно глянув на Ласкома та Ельвіру.
Ласкома охопив раптовий напад шалу. "Чорт! — подумав він. — Ельвіра — гарненька дівчина. Був би я молодим хлопцем — неодмінно помітив би гарненьку дівчину, надто серед усіх цих викопних тварин".
Та юнака, очевидно, не цікавили гарненькі дівчата. Він обернувся до конторки і спитав, злегка підвищивши голос, наче хотів привернути увагу міс Ґорріндж.
— Який ваш номер телефону? 11-29, чи не так?
— Ні,— відказала міс Ґорріндж,— 39-25.
— Ріджент?
— Ні, Мейфер.
Він кивнув головою, потім заквапився до дверей і вийшов на вулицю, сильно штовхнувши двері, як і тоді, коли заходив до готелю.
Усі, здавалося, полегшено зітхнули і знову почали перервану розмову.
— Так,— сказав полковник Ласком, зовсім недоречно, наче не знаходив потрібних слів. — Отак-то! Такі нині молоді хлопці...
Ельвіра посміхнулася.
— Ви впізнали його, га? — запитала вона. — Знаєте, хто це був? — її голос зраджував легке душевне занепокоєння. Вона поспіхом пояснила: — Ладислав Мали-новський.
— Ага, це той хлопець. — Ім'я справді було трохи знайоме полковникові Ласкому.
— Автоперегонник.
— Так. Два роки підряд був чемпіоном світу. Рік тому його спіткала серйозна аварія. Ущент розбив машину. А тепер, мабуть, знову бере участь у перегонах. — Вона підвела голову і прислухалася. — Чуєте, як помчала його перегонова машина?
Рев двигуна знадвору проник крізь грубі стіни Бертрамового готелю. Полковник Ласком відчув, що Ладислав Малиновський — один з Ельвіриних кумирів. Що ж,— подумав він,— краще цей хлопець, аніж хтось із патлатих бітлів та інших кривляк. Ласком дотримувався старомодних поглядів на молодь. Знову відчинились обертові двері. Ельвіра з полковником тривожно вп'ялися у них очима, але вже за мить у Бертрамовім готелі запанувала буденна атмосфера. Увійшов лише старий церковник. Він на хвилину зупинився і трохи спантеличено розглянувся довкола, наче не розумів, куди і як він потрапив. Такі випадки не були новиною для каноніка Пеніфазе-ра. Бувало, в потязі він геть забував, звідки прийшов, куди їхав і навіщо! Такі випадки траплялись і тоді, коли він ішов вулицею чи засідав у комісії. А зовсім недавно він сидів у кафедральному соборі, біля вівтаря, і не знав, чи вже виступав із проповіддю, чи тільки збирається виступати.
— Здається, я знаю цього приятеля,— сказав Ласком, придивляючись до нього. — Хто він тепер? Зупиняється тут частенько. Наскільки я знаю, це — Аберкомбі, архідиякон Аберкомбі... Ні, це не він. Хоча й дуже на нього схожий.
Ельвіра кинула байдужий погляд на каноніка Пеніфазера. На відміну від автопе-реґхшника, він не викликав у неї ані найменшої цікавості. її взагалі не цікавили церковники, одначе, в Італії вона захоплювалася кардиналами, яких мала за досить колоритних осіб.
Канонік Пеніфазер широко всміхнувся і радісно кивнув головою. Він зрозумів, де опинився. Певна річ, у Бертрамовім готелі. Тут він мав намір провести ніч перед поїздкою до... стривайте, а куди ж він збирався їхати? До Чедмінстера? Ні, ні, він тільки-но приїхав із Чедмінстера. Він мав намір поїхати, ну, авжеж, на з'їзд у Люцерн. Усміхаючись, він рушив до конторки чергової, де його тепло привітала міс Ґорріндж.
— Рада вас бачити, каноніку Пеніфазер. У вас гарний вигляд.
— Дякую, дякую. На тому тижні я дуже застудився, але тепер мені краще. У вас є номер для мене. Я писав.
— О, так, каноніку Пеніфазер,— запевнила міс Ґорріндж. — Ми одержали вашого листа. Ми вам зарезервували номер дев'ятнадцятий. Це той самий номер, який ви наймали минулого разу.