— О, ні. Він згадував тільки про конференцію в Люцерні. Здається, він казав, що її призначено на дев'ятнадцяте. Правильно?
— Так, це дата відкриття конференції в Люцерні.
— Я не звернула на дату особливої уваги. Я хочу сказати... — як більшість старих дам, міс Марпл почала плутатися. — Мені здалося, він сказав дев'ятнадцятого, і він, може, й сказав дев'ятнадцятого, але воднораз він, може, мав на увазі дев'ятнадцяте, а правильна дата була двадцяте, тобто двадцяте могло йому здатися дев'ятнадцятим або дев'ятнадцяте — двадцятим.
— Овва! — не без подиву згукнув Батько.
— Я невдало висловилася,— сказала міс Марпл. — Я хотіла сказати, якщо такі люди, як канонік Пеніфазер, запевняють, що вони поїдуть кудись у четвер, то це зовсім не означає, що вони мають на увазі четвер, насправді вони мають на увазі середу чи п'ятницю. Звичайно, вони вчасно спохоплюються, а іноді й ні. От я й подумала: щось подібне сталося і цього разу.
Батько був ледь спантеличений.
— Ви так говорите, наче вже знали, міс Марпл, що канонік Пеніфазер не поїхав до Люцерна.
— Я знала, що в четвер він не був у Люцерні, — сказала міс Марпл. — Цілий або майже цілий день він був тут. Ось чому я подумала... авжеж, подумала... що, може, він казав мені про четвер, а мав на увазі п'ятницю. Поза всяким сумнівом, він пішов звідси в четвер увечері з саквояжем авіакомпанії "БЕА".
— Ваша правда!
— Я ще тоді подумала, що він їде до аеропорту, — вела далі міс Марпл. — Ось чому я так здивувалася, коли побачила, що він повернувся назад.
— Пробачте, що ви розумієте під словами "повернувся назад"?
— Ну, що він повернувся сюди знову.
— Ось що, давайте внесемо цілковиту ясність, — запропонував Батько, намагаючись говорити приємним голосом, що наштовхував би на спогади, і так, ніби не йшлося про щось справді важливе. — Ви бачили, як цей старий ідіот, цей, з дозволу сказати, канонік, поїхав із саквояжем у руці, коли починало сутеніти, чи не так?
— Так, годинник показував десь о пів на восьму або за чверть сьому.
— Але ви сказали, він повернувся.
— Можливо, спізнився на літак, тоді його поведінку можна зрозуміти.
— Коли він повернувся?
— Ну, я точно не знаю. Я не бачила, коли він повернувся.
— О! — здивовано вигукнув Батько. — А я гадав, ви його бачили.
— Так, пізніше бачила,— сказала міс Марпл. — Я хотіла сказати, що насправді я не бачила, коли він повернувся до готелю.
— Ви бачили його пізніше. Коли саме? Міс Марпл замислилася.
— Дайте подумати. Була десь третя ночі. Я довго не могла заснути. Мене щось розбудило. Якийсь шум. Лондон дуже гамірний. Я глянула на годинник— десять хвилин на четверту. Не знаю чому, але я злякалася. Можливо, почулися кроки за дверима. Коли живеш у селі, надто гостро реагуєш на звук кроків у глупу ніч. Тож я зразу відчинила двері і виглянула в коридор. Зі свого номера виходив канонік Пеніфазер. Ми з ним сусіди. Він став спускатися сходами. Був одягнений у пальто.
— Отже, він вийшов зі свого номера одягнений у пальто і спустився сходами о третій ночі?
— Так, — підтвердила міс Марпл і додала: — Тому це здалося мені дивним. Батько пильно подивився на неї.
— Міс Марпл, — запитав він, — чому ви про це нікому досі не казали?
— Ніхто мене не питав, — скромно відказала міс Марпл.
Розділ п'ятнадцятий
Батько глибоко зітхнув.
— Ні, — сказав він. — Ні. Гадаю, ніхто вас і не запитав би. Це очевидно. Він знову замовк.
— Гадаєте, з ним щось сталося, чи не так? — запитала міс Марпл.
— Минув уже тиждень, — відповів Батько. — Його не вхопив грець, і він не впав десь на вулиці. Не потрапив до лікарні після нещасливого випадку. То де ж він? Про його зникнення сповіщалось у газетах, і на тому край. Жодної додаткової інформації ніхто не подав.
— Можливо, для всіх це загадка. Для мене— так.
— Схоже на те, — проголосив Батько, — що він хотів зникнути. Він пішов звідси у глупу ніч. Ви ж цілком у цьому певні, так? — гостро запитав він. Вам не здалося?
— Жодних сумнівів, — рішуче відповіла міс Марпл. Батько тяжко підвівся.
— Я хотів би зустрітися з тією покоївкою, — сказав він.
Батько знайшов чергову й окинув її зграбну постать захопленим поглядом.
— Пробачте, що турбую вас, — сказав він. — Я знаю, ви вже зустрічалися з нашим сержантом. Але справа надто серйозна: йдеться про зниклого пана— каноніка Пеніфазера.
— О, так, сер, вельми приємний добродій. Він часто в нас зупиняється.
— Але роззявкуватий, — сказав Батько.
Легка посмішка промайнула по Розиному обличчю із застиглим виразом шаноби.
— А тепер давайте подумаємо. — Батько вдав, ніби проглядає свої нотатки. — Останнього разу ви бачили каноніка Пеніфазера...
— У четвер вранці, сер. Четвер, дев'ятнадцятого. Він попередив мене, що цієї ночі не повернеться, а то й наступної. Збирався їхати, здається, до Женеви. У кожному разі десь у Швейцарію. Залишив мені дві сорочки для прання, і я сказала, що назавтра вранці вони будуть готові.
— І більше його не бачили?
— Ні, сер. Бачте, увечері я не чергую, а знову виходжу о шостій. Доти він, мабуть, уже встиг поїхати, а може, спустився вниз. У номері його не було. Він залишив дві валізи.
— Правильно, — підтвердив Батько. — Валізи перетрусили, та це нічого не дало. — І вів далі: — Ви заходили до нього вранці другого дня?
— До нього? Ні, сер. Його в покої не було.
— Що ви звичайно робили— приносили йому ранковий чай, сніданок?
— Чай, сер. Снідав він завжди внизу.
— Отже, другого дня ви взагалі не заходили до його номера?
— Ба ні, сер, — Роза, здавалося, була здивована. — Я за звичкою зайшла до нього в номер. Спершу взяла сорочки і, певна річ, прибрала покій. Щодня ми прибираємо всі покої.
— На ліжку спали?
Вона пильно глянула на нього.
— На ліжку, сер? О, ні.
— Постіль була зібгана, розкидана жужмом? Вона тріпнула головою.
— А ванна кімната?
— Там висів вогкий рушник, сер. Я вважаю, ним користувалися напередодні ввечері. Мабуть, перед відходом він мив руки.
— І не було ніяких ознак того, що він повертався до номера, може, навіть дуже пізно— глупої ночі?
Вона розгублено вп'ялася в нього очима. Батько розтулив був рота і знову стулив. Або вона ні сном ні духом не знала про повернення каноніка, або вправно грала свою роль.