— І ти гадаєш, вони не матимуть жодних претензій?.. Ні, мамо, це з пральні. Вони кажуть, що ми цього простирадла не надсилали. Добре, мамо, добре. Я скажу завідувачці. До побачення.
На другому кінці дроту Ельвіра посміхнулася і поклала рурку. Вона розщібнула гаманець, перелічила гроші, а монети, потрібні для автомата, поклала перед собою. Відтак знову почала телефонувати. Накрутивши номер, укинула в щілину потрібну кількість монет, натиснула на кнопку "А", трохи хвилюючись, сказала:
— Хелло, кузино Мільдред. Так, це я. Дуже шкодую. Так, я знаю... ну, я збиралася, так, то була чарівна стара Медді, ти ж знаєш нашу стару мадмуазель... Так, я написала листівку, та забула вкинути у поштову скриньку. Вона ще й тепер у мене в кишені. Бач, вона нездужала і нікому було за нею доглянути. Так, я збиралася піти до Бріджет, але мусила змінити плани, не розумію, звідки в тебе той лист. Хтось, мабуть, переплутав... Так, я все поясню, коли повернуся, так, сьогодні ввечері. Ні, я зачекаю посидільницю, яка доглядає стару Медді. Ну, вона, звісно, не няня. Одна з тих... ну, ти ж знаєш доглядальниць, які подають практичну допомогу. Ні, вона нізащо не піде до лікарні. Але мені справді прикро, кузино Мільдред. Мені справді дуже і дуже прикро. — Вона поклала рурку і важко зітхнула. — Стільки доводиться всім брехати,— прошепотіла сама собі.
Вона вийшла з телефонної будки і машинально відзначила про себе заголовки газет, що впали їй у вічі: "Велике пограбування поїзда, поштовий вагон захопили бандити".
II
Містер Боллард саме обслуговував клієнта, коли двері крамниці відчинилися. Він обернувся і побачив, як у торгову залу зайшла шановна Ельвіра Блейк.
— Ні,— сказала вона продавцеві, коли той підійшов до неї. — Я зачекаю, поки звільниться містер Боллард.
Невдовзі містер Боллард уладнав справу з клієнтом, і Ельвіра сіла на його місце.
— Доброго ранку, містере Боллард,— привіталася вона.
— Навряд, щоб ваш годинник був уже готовий, міс Ельвіро,— сказав містер Боллард.
— О, справа не в годиннику,— сказала Ельвіра. — Я прийшла просити пробачення. Сталася жахлива річ. — Вона розщібнула торбинку і добула невеличку коробочку, звідки витягла браслет із діамантами та сапфіром. — Можливо, ви пам'ятаєте, як я прийшла до вас полагодити годинника і вибирала річ для різдвяного подарунка. У цей час на вулиці стався нещасливий випадок. Хтось потрапив під машину чи ледве не потрапив. Мабуть, я тримала браслет у руці й машинально поклала його до кишені й тільки сьогодні вранці його виявила. Тому-то я зразу ж кинулася до вас, щоб повернути його. Мені дуже шкода, містере Боллард. Просто не знаю, як таке могло статися.
— Ну, що ж, у такому разі все гаразд, міс Ельвіро,— неквапливо промовив містер Боллард.
— Ви, мабуть, подумали, що його вкрадено,— провадила Ельвіра. її прозорі, блакитні очі уп'ялися в лихваря.
— Ми виявили його пропажу,— відказав містер Боллард. — Дуже вам вдячний, міс Ельвіро, що так швидко повернули.
— Я просто вжахнулася, натрапивши на нього,— сказала Ельвіра. — Що ж, дуже вам вдячна, що ви такі ґречні.
— Що й казати, трапляється багато дивних помилок,— відзначив містер Боллард з усміхом, притаманним лихварям. — Не будемо про це говорити. Не повторюйте помилок. — Він засміявся, потішений вдалим жартом.
— Боронь Боже,— поквапливо сказала Ельвіра.— Надалі я буду дуже уважна. Вона всміхнулася йому, повернулась і вийшла з крамниці.
— Цікаво,— сказав містер Боллард сам собі. — Просто-таки цікаво. Один з компаньйонів фірми, що стояв поблизу, підійшов до нього.
— То вона справді його вкрала? — запитав він.
— Безперечно,— відказав містер Боллард.
— Але ж повернула,— зауважив його компаньйон.
— Так, повернула,— погодився містер Боллард. — Цього я справді не сподівався.
— Тобто не сподівався, що вона поверне браслет?
— Так, так, навіть якби вона його не вкрала.
— Ви вірите її словам? — доскіпувався його партнер. — Тобто, що вона випадково стромила його до кишені?
— Гадаю, таке могло бути,— замислено промовив містер Боллард.
— А може, це клептоманія?
— Може, й клептоманія,— погодився Боллард. — Десь найпевніш вона взяла його з наміром... Та коли так, то чому так швидко повернула? Дивно...
— Добре вже те, що ми не заявили в поліцію. Зізнаюся, мені кортіло.
— Знаю, знаю. Вам бракує мого досвіду. В таких випадках краще, звичайно, не заявляти,— тихо додав він. — І все ж... цікаво, дуже цікаво. Між іншим, скільки їй років? Мабуть, сімнадцять, або вісімнадцять. Може, вона опинилась у скруті.
— Я гадав, ви скажете, що вона купається в золоті.
— Якщо ви багатий спадкоємець, то будете купатись у золоті,— сказав містер Боллард. А якщо вам сімнадцять, то не завжди можна користуватися спадщиною. Розумієте, парадокс у тім, що спадкоємцеві дають менше грошей, ніж злидню. І це не завжди себе виправдовує. Що ж, мабуть, ми ніколи не з'ясуємо правди.
Він знову поклав браслет у ту саму скриньку і закрив покришку.
Розділ десятий
Контори фірми "Еґертон, Форбс і Вілборо" розташувалися на Блумсбері, одному з тих респектабельних імпозантних майданів, яких ще не торкнувся вітер змін, їхні мідяні таблиці так стерлися від часу, що напис став нечітким. Фірма існувала сто з гаком років, і значна частка її клієнтів належала до дрібної шляхти. У фірмі не було вже ні Форбса, ні Вілборо. Замість них були Аткінсони, батько і син. Проте, як і раніше, лишався ще Еґертон, нащадок засновника фірми. Власне, цей Еґертон — чоловік п'ятдесяти двох років,— був радником кількох вельможних родин, яких свого часу консультували його дід, дядько та батько.
Зараз він сидів за великим, із червоного дерева столом у своїй просторій кімнаті на першому поверсі і чемно, але твердо розмовляв з якимось дуже засмученим на вигляд клієнтом. Річард Еґертон був вродливий, ставний чоловік, високий на зріст, із темним, трохи шпакуватим на скронях волоссям і пронизливими, сірими очами. Його поради завжди були доречні, проте говорив він відверто, уникаючи манівців.
— Щиро кажучи,— говорив він,— у тебе нема ніякого виправдання. І ті листи, які ти написав, теж не можуть бути виправданням.
— Сподіваюсь, ти не думаєш... — журливо пробурмотів Фредді.