Час від часу локомотив видавав жахливий застережний сигнал. Він гнав зі швидкістю понад вісімдесят миль за годину і йшов точно за графіком.
Та раптом завищали гальма і потяг уповільнив хід. Він ішов усе тихіше й тихіше. Охоронець вихилив голову з вікна, помітив попереду червоний сигнал, і потяг зупинився. Декотрі пасажири попрокидалися, а більшість іще спали.
Якась стара панія, стурбована раптовою зупинкою, відчинила двері й визирнула в коридор. Трохи далі одні двері були відчинені. Старий священик із кучмою густого, білого волосся дерся вгору з залізничного полотна. Вона подумала, що він допіру спускався на залізницю, щоб дізнатися, в чім річ. Ранкове повітря було чисте й прохолодне. У кінці коридору хтось промовив:
— Це лише сигнал.
Стара вернулася до свого купе і знову спробувала заснути. Віддалік на колії якийсь чоловік, махаючи ліхтарем, біг до потяга з блок-посту. Кочегар зійшов з локомотива. Охоронець, який теж зліз із потяга, подався слідом за ним. Підбіг чоловік із ліхтарем. Важко дихаючи, він безладно пробелькотів:
— Попереду жахлива аварія. Товарняк зійшов з колії.
Машиніст визирнув з кабіни, потім спустився вниз і підійшов до інших. Кінець потяга шестеро чоловіків зійшли на насип і піднялися в останній вагон крізь відчинені для них двері. їх зустріли шестеро пасажирів з різних вагонів. Потім, згідно з розробленим заздалегідь планом, увесь гурт пройшов до поштового вагона і відчепив його від потяга. Двоє людей у шоломах із пістолетами в руках стали попереду і позаду вагона!
Чоловік у залізничному мундирі рушив вагонними проходами потяга, що завмер на колії, діловито пояснюючи всім цікавим:
— Колія попереду закрита, затримка, мабуть, хвилин на десять, не більше. Він говорив спокійним, рівним тоном.
Біля локомотива лежали зі зв'язаними руками та затичкою в роті машиніст і кочегар. Чоловік із ліхтарем гукнув:
— Тут усе гаразд.
Охоронець лежав на насипі теж зі зв'язаними руками та затичкою в роті. Досвідчені грабіжники були майстрами своєї справи. Ще двоє лежали зв'язані на підлозі. Лантухи з поштою викинули на насип, де їх підхопила решта грабіжників. Пасажири у своїх купе скаржилися один одному, що залізниця вже не та, що була раніше.
Потім, коли вони знову готувалися до сну, нічну темряву розітнув рев автомобільної випускної труби.
— Боже мій,— промурмотіла якась жінка. — Невже реактивний літак?
— Мабуть, швидкісна машина. Рев ущух.
На трасі за дев'ять миль від потяга нескінченний потік нічних ваговозів уперто просувався на північ. Великий білий перегоновий автомобіль промчав повз них. За десять хвилин він з'їхав із траси.
На гаражі біля звороту шляху висіло оголошення: "Зачинено". Але велика брама широко розчахнулася, пропустила білу машину всередину і знову зачинилася. Трійка чоловіків діяла швидко. За хвилину прикріплено нові номерні знаки. Шофер переодягся. Раніше він був убраний у білу баранячу куртку, тепер на ньому була чорна шкуратянка. Він знову виїхав за браму. Хвилин за три по його від'їзді на шлях виїхала стара чортопхайка, за кермом сидів священик. Вона спроквола поповзла звивистою вузькою дорогою.
Великий автомобіль, що їхав сільською вулицею, порівнявся з чортопхайкою, поставленою біля паркану, і притишив хід. Біля чортопхайки стояв старий чоловік. Водій великого автомобіля вистромив голову.
— Аварія? Вам допомогти?
— Буду вельми вдячний. Не світяться фари. — Двоє водіїв підійшли один до одного, прислухалися. — Усе ясно.
Різноманітні коштовності коробки американського фасону перемандрували з машини марки "Морріс" у великий автомобіль. Проїхавши милі зо дві, великий автомобіль звернув на нерівний путівець, який, як виявилося, вів до затилля великого, міцного будинку. На подвір'ї був гараж, де стояв "мерседес". Водій великого автомобіля відчинив ключем багажник, переклав туди коробки, знову сів у свою машину і поїхав.
На сусідній фермі голосно проспівав півень.
Розділ дев'ятий
Ельвіра Блейк глянула на небо, задоволено відзначила, що ранок чудовий, і зайшла до телефонної будки. Накрутила номер помешкання Бріджет на майдані Он-слоу. Почувши відповідь, сказала:
— Хелло, Бріджет?
— О Ельвіро, це ти? — почувся тривожний голос Бріджет.
— Так. Ну як, усе гаразд?
— О, ні, склалася жахлива ситуація. Твоя кузина місіс Мельфорд зателефонувала мамі учора ввечері.
— І говорила про мене?
— Так, гадаю, я зробила добре, що зателефонувала їй під час ленчу. Та її, здається, стривожили твої зуби. Вона подумала, що в тебе з ними справді якийсь клопіт. Абсцес абощо. Тож сама зателефонувала дантистові і, звичайно, дізналася, що ти в нього не була взагалі. Тоді вона зателефонувала мамі, а мама, як на те, була саме біля телефону. Ось чому я не встигла підійти перша. Природно, мама сказала, що нічого про це не знає і що ти, певно, тут не зупинялася. Я не знала, що казати.
— Що ж ти зробила?
— Вдала, ніби нічого про це не знала. Я тільки сказала, що ти, начебто, хотіла зустрітися з друзями в Уїмблдоні.
— Чому саме в Уїмблдоні?
— Це перше, що спало мені на думку. Ельвіра зітхнула.
— Ну, що ж, доведеться щось вигадати. Є одна стара покоївка, яка живе в Уїмблдоні. Уся ця метушня так ускладнює справу. Гадаю, кузина Мільдред не дозволить себе одурити і зателефонує до поліції.
— Ти зараз туди їдеш?
— Тільки надвечір. Спершу маю залагодити силу справ.
— Ти була в Ірландії? Як там, усе гаразд?
— Я з'ясувала те, що хотіла з'ясувати.
— У тебе якийсь сумний голос.
— У мене гнітючий настрій.
— Чи можу я тобі чимось допомогти, Ельвіро? Щось для тебе зробити?
— Ніхто мені не допоможе. Мушу зробити це сама. Я сподівалася, що це неправда, але це правда. Уявлення не маю, що тепер робити.
— Тобі загрожує небезпека, Ельвіро?
— Не панікуй, Бріджет. Мені треба бути насторожі, та й край, бути дуже обережною.
— Так, тобі справді загрожує небезпека. Трохи поміркувавши, Ельвіра сказала:
— Сподіваюсь, це плід моєї уяви, та й годі.
— Ельвіро, що ти збираєшся робити з тим браслетом?
— О, з ним усе гаразд. Мені обіцяли дати гроші. Тож я зможу піти і, як це краще сказати, — викупити його, а потім знову занести Боллардові.