Прийшло кількоро сусідок, серед них мати твоя і Секлета Воропай. Намагались пособити, та якось так виходило, наче заважали, то поставали коло воріт, стежили.
— Ой лишенько, — гомоніла стиха Секлета Воропай. — І куди ж то Ярина зібралась? Та ще як на такі часи? Може, він чоловік і добрий, — зовсім стишувала голос, — та все ж таки на чуже село, й не сама, а з дитиною… Хату свою продає… Трималася б рідного обійстя, трималася б порога, бо як-не-як, а свій, хто відає, як їй там поведеться. У цій хаті рід її вікував, то чого б мала цуратись? Не сімнадцятка, що хвоста задерла й дременула на чуже село. Хай би про дитину свою подумала, як то їй там буде. Бо в Овечачому — таки в Овечачому, вдома, а у вдівця — таки в гостях, таки на всьому чужому. Ти ж бач, не захотів до Ярини приставати в прийми, переманив до себе, а вона й послухалась.
Мати ствердно кивала головою.
Василинка крутилась на подвір’ї, але в твій бік не дивилась, ніби не бачила. Може, розгнівалася з доброго дива? Чи шкодує за подарованою зірочкою? Зрештою, ти влучив мить, коли з вазоном ішла до воза, і покликав несміливо:
— Василинко…
Припасувала вазон серед мішків — і назад побігла до хати. Невже не розчула?
Либонь, усе, що хотіли забрати за цим разом, уже було складено. Дядько з похмурим обличчям, не дивлячись ні на кого, узявся поправляти кінську упряж. Тітка Ярина, тримаючи мішечок із поросятком під пахвою, замкнула двері, а ключ сховала за пазуху. Потім підійшла до жінок, що зібрались на проводи, і сказала:
— Надивляйтесь тут за моєю хатою, бо всякі люди трапляються. Хата хоч і не втече нікуди, зате нагляд любить.
— А город? — поспитала Секлета Воропай. — Чи дітиська залізуть у грядки, чи худобина вскочить…
— І за городом наглядайте. Я сама навідуватимусь теж.
Мовчазний дядько з похмурим обличчям постьобував батіжком дорожню пилюгу. Тітка Ярина поглянула на нього і сказала:
— Може, перед ким завинила, то звиняйте, бо на віку — як на довгій ниві.
— Ні перед ким не завинила, Ярино, — мовила Секлета. Воропай. — І ніхто не зичить тобі лиха, а тільки добра.
— Усі зичать, це так, але ж як сама не доможешся, то ніхто не вділить… Звиняйте, може, комусь лихе слово сказала. Бо хто знає, — додала тихіше, ніби остерігалась, що почують коло воза, — може, й не назавжди їду.
Жінки на те промовчали, тільки якось аж наче співчутливо поглядали на тітку Ярину. Болем світилось їхнє співчуття. І мовчання їхнє було тяжке, хоч і від’їжджала тітка не в такий і далекий край, та ще ж і заміж оддавалась. І жених її був не десь у світах, а поряд, коло воза стояв із батіжком.
Тітка Ярина поглянула на город, на хату. І вуста їй ледь-ледь здригнулись, наче зронили чи то зітхання, чи тихесеньке слово.
— Ну, Василинко, ходімо, — мовила і взяла Василинку за руку. А під пахвою тримала поросятко, що вовтузилось у мішку.
Василинка, опустивши голову, слухняно пішла до воза.
Ти стояв коло воріт, відчуваючи, як у грудях наче холодною м’ятою терпкою розіллялось, її духом свіжим. Чи то острах, чи тривога. Хотілось побачити Василинчині волошкові очі, проте вона вперто уникала дивитись у твій бік. Наче й справді розгнівалась. Тільки за віщо?
Василинко, хотілося сказати їй, ну, обернись, поглянь. Василинко, що з тобою? Який свій біль приховуєш?
Дядько з похмурим обличчям смикнув за віжки, віз натруджено зарипів. Тітка Ярина з Василинкою йшли обіч воза, а всі овечацькі дивились їм услід. Не чулось ні сміху, ні жартів, хоч тітка Ярина і від’їжджала до свого чоловіка.
І враз тобі стало так боляче, кривдно, ось-ось бризнуть сльози з очей. І тоді перебіг дорогу, вскочив на своє подвір’я, далі на город, у самісіньку гущавину, — й тут дав сльозам волю. Чого плакав — і сам не відав, та ручаї солоні ллялись, і ти не стримував їх.
Чудно було знати, що Василинчина хата стоїть тепер пусткою. Усе здавалося, що за тихенькими вікнами ховається хтось, не хоче показуватись на поріг. І ти одного разу осмілився припасти до шибки, зазирнув — глухі кутки, нікого. Наче неживою стала хата без людей. І на подвір’ї запустіння. Ото хіба що город тітки Ярини вабив заростями буйними, цвітом соняшників. І ти ступив по стежці між картоплі, пройшов до грядок, насторожено озираючись по боках. Це ж тут зовсім недавно ходила Василинка…
Здалось, що ось зараз і голос її почуєш, і саму побачиш — варто лиш обернутись. Обернувся — тільки город зеленіє, хата зорить синню вікон.
Згодом почув, начебто бачив хтось у селі тітку Ярину. Подумалося, що не могла вона навідатись без Василинки. То чому ж Василинка не зайшла, невже й справді гнівається, не хоче зустрічатись? А коли пізніше довідався, що тітка сама приходила, то навіть зрадів. Зрадів, бо вірилося, що Василинка таки завітала б, Василинка розшукала б тебе. Інакше не подарувала б батькову червону зірочку. І ти діставав зірочку й подовгу дивився на неї.
А хата через дорогу стояла пусткою, і даремно ти приглядався вдень, чи нікого не видно на подвір’ї. І даремно поглядав увечері, чи не блимнув у вікні вогник. Стояла пусткою, ніби несподівано перестало битись її велике серце, і те серце для тебе мало ім’я Василинки…
— А де це ти ходиш? — питається мати. — Все нема й нема.
І гарно так, помолоділо всміхається. Радість у неї якась, тілька яка? І вже материнський настрій передався тобі, і вже твого серця торкнулось крилом щастя. Легенько черкнуло, мов ластівка.
— Коло ставу ходив, купався з хлопцями.
І поглядаєш на матір — що сталося? Лист прийшов із добрими вістками чи в ланці від жінок почула щось славне?
— А я виглядаю тебе, виглядаю.
І не каже, чому саме виглядає. Й охота ж бавитись, охота мовчати. То ви, мамо, трохи помовчте, а я почекаю.
Але важко чекати, коли мати приховує таємницю. Коли вся розцвіла від неї. І ти не стримуєшся, запитуєш:
— А що такого?
Лагідно дивиться. Здається, ось-ось підійде, обніме й зізнається. Але мовчить. І не підходить.
— Та скажіть, — починаєш канючити жалісливо.
— Піди в хлівець, поглянь.
— Чого мені в хлівець іти? Не можете відразу сказати.
— Та гайни в хлівець, поглянь.
Треба йти, треба поглянути, бо неспроста ж мати каже. І, ні про що не здогадуючись, вискакуєш надвір, хутенько біжиш до хлівця, відчиняєш напів— прихилені двері. Ще нічого не побачив у сутінках, та вже неясний здогад полонив твій розум, і вже радість забила віддих… Невже?