Притулився вухом до землі, ніби сподіваєшся від неї на відповідь, а вона мовчить, не озивається, не видає жодної своєї таємниці. А може, вона й відповідає, тільки ти не годен утямкувати її мову? І напружуєш слух, аж заплющуєшся — жодного звуку. Нишкне земля в німому чорному мовчанні. Хоч би крота почути, як він повзе по ходах-переходах, по норі своїй, — не чути!
Ламаєш картопляний цвіт, відриваєш одну пелюстинку, другу, — мовчать!
Зводишся і заглядаєш у розквітле обличчя соняшника, ніби хочеш у його усмішці прочитати відповідь. Соняшник світить променисто і, мабуть, щось каже своєю усмішкою, тільки візьми втям її!
Але ж, мабуть, хтось розуміє?
Хто?
Самі соняшники розуміють чи картопля? Огірки? Кукурудза? А може, ластівки? А може, ранковий вітер, що будить соняшники після нічного сну?
Стоїш посеред городу, задумався. І вже не просто серед городньої зелені, а у вирі таємниць, що оточують тебе своїми стеблами, листям, чутливими вусиками, гудинням, цвітом, розмаїтими запахами. І коли підносиш ногу, щоб вийти з городу, то пильно дивишся вниз, щоб не наступити на живу рослину.
Бо вони й справді таки живі, ти в цьому щойно переконався — до якогось чудного остраху, до холодку в грудях.
Поволеньки ступаєш по стежці, й тобі здається, що всі вони за тобою дивляться, підглядають — і соняшники, й гарбузи. Боїшся необережно зачепити їх, боїшся тих поглядів, бо не розумієш. О, нарешті вже вискочив на подвір’я!
А потім іще довго стоїш і дивишся на барвисту повінь городню…
Пополудні завітала Василинка. А що спечної години закуталась у свою святкову хустку, а що обличчя її розквітало тими самими барвами, які пишно полум’яніли на хустці, тобі подумалось: мабуть, добре щось сталося.
— Чого це ти вирядилась, як на май чи на великодню неділю? — запитав.
— Бо вирядилась, — відказала Василинка з викликом. — А що, не можна?
— Та можна… Тільки ж і кури сміятимуться, що з доброго дива…
— От і не сміятимуться! — запально відказала.
— Чого ж ти?
Василинка посмутнішала враз. Щойно радістю промінилась, аж у хаті від її радості розвиднілось, а це вже посмутніла — і в хаті насурмонилось.
— Хіба я тобі не подобаюсь у хустці? Я задля тебе зодягла…
Дивився на неї — і слова не міг мовити: Василинка закуталася в обнову задля тебе! І сама зізналась, і навіть не почервоніла. Василинко, невже це правда? Василинко, славно тобі, славно, подобаєшся, дуже подобаєшся.
— Ось тобі, — мовила Василинка, — візьми.
І, розімкнувши пальці, простягла червоноармійську зірочку п’ятикутну. Один її ріжок був ледь-ледь надщерблений, червона емаль потріскалась.
— Бери, — сказала Василинка. — Це батькова зірочка. Я берегла-берегла, а тепер віддаю тобі. Тільки ж дивися бережи. Гаразд?
— Гаразд, — мовив ти, нічого не тямлячи. — А навіщо віддаєш? Це ж пам’ять про батька.
— Хай… Бери.
Слухняно взяв червону зірочку, усвідомлюючи, який цінний подарунок дає тобі Василинка. Кров’ю калиновою сяяла зірочка на долоні й пекла, здається, так, наче була гаряча… Звів погляд на Василинку — хай скаже, чому в святкову обнову зодя— глась у таку спеку, навіщо дарує зірочку. Адже найдорожче віддає, пам’ять про батька.
— Виїжджаємо, — обізвалась Василинка, сяйнувши пекучими волошками.
— Куди? — само злетіло.
— Виїжджаємо, — повторила Василинка, — назавжди з Овечачого. Мати і я…
— Чого? — не міг утямити. І все здавалося, наче жартує вона. Бо чого виїжджати з Овечачого, та ще назавжди, коли народилась тут, ходить до школи.
— Мати заміж віддається, — сказала. — На сусіднє село. То й мене забирає з собою. А як я не поїду, коли вона мати моя рідна? Сама не зостанусь.
— А хата? Зоставайся, — казав. — Або до нас переходь. Ти ж колись хотіла.
— То колись!.. Хату продамо, чужі там житимуть.
Ніяк не міг повірити, що через дорогу від вас поселяться чужі люди, що на знайомому подвір’ї не побачиш Василинки, що не навідається до тебе, не підете більше ні до ставу подивитись, як цвітуть вишні дикі, ні по черешні в ліс… І поступово сповнювався ненавистю до тітки Ярини. Це вона в усьому винувата! Бо якби не віддавалася заміж на сусіднє село, то й Василинка нікуди б не їхала.
— А моя мати нікого не хоче, — буркнув ти. — Нащо їй ті приймаки!
— Моя невгомонна, — суплячися, сказала Василинка. — Вона така, що собі пару знайде. Або нині, або завтра… Вона така.
— Чи їй в Овечачому зле? От я ніколи б звідси не поїхав!
— То ти, а то моя мати. Підманула того чоловіка — і вже не відступиться.
— Він тобі за батька буде?
— Не знаю, — непевно мовила Василинка.
— Й навіщо ото матері чужий чоловік? Якби хоч родич або хтось близький.
Василинка засміялась ураз:
— Чудний! Нічого ти не тямиш. Мати каже, що жінка ще може прожити без чоловіка, а от чоловік без жінки не годен.
— Щоб їсти варила? Латала, прала?
— А ти думав! Жінка сама себе обійде й догляне, а чоловік до жіночої роботи не зугарен, він тільки до чоловічої.
— І чого ото є чоловіча робота і є жіноча робота? І хто поділив?
— А самі чоловіки та жінки, либонь, і поділили. Дорослі багато навигадували всякої всячини.
— Я, Василинко, ніколи женитись не буду…
— Ти не журись, мати навідуватиметься в Овечаче, і я навідуватимусь. Бери батькову зірочку, бо я не хочу її везти з собою… Не хочу, щоб там бачили… Як прийду в Овечаче, то ти мені зірочку й покажеш, добре?
— Добре, — згодився, відчуваючи, що червона зірка не перестає пекти долоню. — Покажу.
Ти здогадувався, чому Василинка дарує таку цінність, а не бере з собою на чуже село. Мабуть, не хоче, щоб вітчим бачив. Або чужі хлопці не відібрали. А тому ще глибше починав усвідомлювати, що конче мусиш узяти цей п’ятикутний вогник із надщербленим ріжком, мусиш свято шанувати.
— Добре, — ще раз повторив. — Сховаю і нікому не показуватиму. Тільки тобі, коли навідаєшся.
Василинка пішла, а ти все ще розглядав зірочку, не давала спокою. Це ж і в батька, либонь, така сама була, горіла на пілотці. Де тепер? У землі тліє чи, може, потрапила до чиїхось рук, що оберігають її?
І почувався так, наче тобі довірено найбільшу святиню.
А виїжджала Василинка днів за два, суботнього вечора.
Тітка Ярина з тим чоловіком, за якого виходила на сусіднє село, виносили з хати й складали на воза всяке домашнє начиння — спершу подушки та одяг, зв’язані в ряднах, потім відра, цебро, корито. В того дядька було похмуре обличчя, а в тітки Ярини — рішуче й веселе.