Марусина ж мати просила полковника Пушкаря не ганьбити даремно її дочки, що Маруся змалечку бавилась з Грицем, разом виростали. Та судців та всіх присутніх дивувало те, що Марусяна суді не сказала жодного слова, сиділа мовчки, мов закам'яніла.
Тоді член суду Семен Горбань підсумував, що Григорій Бо-бренко 4 роки був у походах, воював на Пиляві, і на Жовтих Водах, і скрізь, де поак Полтавський воював. Що він посватав Галю Вишняківну, але не був байдужий і до Марусі, а тому, мовляв, ймовірно, що Маруся його отруїла, підсипавши отрути до вина.:
Чи це свідомо, чи під впливом хвилі, Як не було, а ревнощі — це сказ. Так стався злочин. Хлопець у могилі. І от стоїть убивця перед нас ...
А через те, що підсудна весь час мовчить і не відповідає на питання суду, то суддя запропонував, щоб з нею поговорив кат, тобто віддати на муки, щоб призналась. Але, почувши таку пропозицію, обозний Іван Іскра сказав:
— Панове, це жорстоко.
І Божі сльози не падуть з ікон? То де ж воно всевидющеє око? Це ж глухоаспидський закон!
А Лесько Черкес з обуренням крикнув з гурту: Та що це, люди? Дівчину на муки? І він вихопив з-під поли шаблю, але йому відразу скрутили руки й хотіли роззброїти. Та він мав таку силу, що всіх відкинув від себе і одним плигом був уже біля суддів і так рубонув шаблею по столу, що
Суддя здригнувся. Одсахнувся натовп. Горбань охляв од вуба до халяв. Козак спітнів. Козацька шабля навпіл. А стіл стоїть. Так само, як стояв.
Знявся рейвах, сперечалися свідки, але поволі вгамувались, а Леська вирішили оштрафувати за бешкет.
На четвертий день суду, коли вислухали багатьох свідків, на пропозицію полковника Пушкаря, суд ухвалив, що Марусю треба покарати, згідно із законом, на смерть, але в який спосіб, про це треба запитати райців, тобто радників, лавни-ків та возного Тоді з присутніх підвівся Іван Іскра, син Якова Остряниці, який змалечку знав Марусю, знав її пісні, які козаки співали, йдучи в похід:
Увесь блідий, аж під очима чорно.
— Я прошу, люди, вислухать мене. Багато слів страшних тут наговорено. Ніхто не говорив про головне.
Я може божевільним тут здаюся.
Ми з вами люди різного коша.
Ця дівчина не просто так Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.
Коли в похід виходила батава, її піснями плакала Полтава. Що нам було потрібне на війні? Шаблі, знамена і її пісні.
Звитяги наші, муки і руїни Безсмертні будуть у її словах. Вона ж була, як голос України, Що клекотів у наших корогвах!
А ви тепер шукаєте їй кару. Вона ж стоїть німа од самоти. Людей такого рідкісного дару Хох трохи, люди, треба берегти!
Важкий закон. І я його не зрушу. До цього болю що іще додам? Вона піснями виспівала душу. Вона пісні ці залишає нам.
Ще тільки вирок — і скінчиться справа. І славний рід скінчиться — Чураї. А як тоді співатиме Полтава? Чи сльози не душитимуть її?
Та речник суду, Семен Горбань, сказав, що пісні Марусині тут ні до чого, бо вона за інше суджена, а слова Івана Іскри не можна брати до уваги, бо він особа зацікавлена, він теж давно любить Марусю. І, зрештою, суд виносить вирок покарати підсудну смертю через повішення. За три дні Марусю мають повісити під Полтавою, де мають спорудити відповідний поміст.
Наступного ранку Полтавський полк приготувався до походу, а обозний Іван Іскра вже поспішав на баскому коні до Білої Церкви, до Богдана Хмельницького з донесенням, що полк вирушив на допомогу, і щоб рятувати Марусю.
Ліна Костенко уміє соковито, майстерно змалювати кожну подію, уміє загострити кульмінаційні моменти у розділах твору, її твір прозорий, вражаючий, оригінальний своєю лексикою, знанням народньої мови. Ось як майстерно авторка показує образ Полтави в ті тривожні часи:
Багряне сонце. Дужка золотава Стоїть над чорним каптуром гори.
На п'ять воріт зачинена Полтава Ховає очі в тихі явори.
Спадає вечір сторожно, помалу, Ворушить зорі в темряві криниць. Сторожа ходить по міському валу, І сови сплять в западинах бійниць.
Вартуй! Вартуй! — з Курилівської брами. Вартуй! Вартуй! — від Київських воріт. Уже стоять вози під яворами. Полтавський полк виходить у похід.
Годуйте коней. Неблизька дорога. Благословіть в дорогу, матері. А що там буде, смерть чи перемога, — Полтавський полк виходить на зорі!
Там бій гримить. Там гине наша воля. Там треба рук, і зброї, і плечей. І що там варт чиясь окрема доля, Той тихий зойк у безмірі ночей?
Вогненна зірка в небі пролітала, Сичі кричали, вісники біди. На сто думок замислена Полтава Вербові віти хилить до води ...
Самотній вершник зникне за туманом. Сторожа вслід подивиться йому. Той вершник зветься Іскрою Іваном. Йому сьогодні тяжче, ніж кому.
Тим часом Маруся вже четвертий день сидить у в'язниці, чекає смерти, перебираючи в пам'яті все своє минуле життя, думає про тих, що пішли на бій проти ворога, думає про Гриця:
Далекий гомін сповнює в'язницю. Десь вітер гонить куряву руду. Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю, Що я тебе в похід не проведу.
Що кожен їде, — і вогню, і грому — Всього там буде в клекоті доріг. А ти лежиш на цвинтарі старому, Де ще ніхто з козацтва не поліг ...
І Маруся чує, як іржуть коні, як полк виходить у похід, а по всій Полтаві дзвонять дзвони і уявляє, як плачуть матері.
І вона згадує своє дитинство, як вона разом з Іваном бавилась, як на Водохреща ставили на льоду хрест, як ішло безліч людей по свячену воду. Згадує Маруся і свого батька, Гордія Чурая, який загинув у страшному нерівному бою проти поляків, а Павлюк не витримав і здався, але ляхи здерли з нього живого шкуру.
А Іван Іскра тим часом уже наближався до Білої Церкви. Йому пощастило, він без затримки потрапив до гетьмана Богдана Хмельницького, який сидів у шатрі за похідним столом. Поруч писар Виговськпй сидів над паперами. Гетьман підняв безсонням обпалені очі. Він був у тривозі, під Києвом точились вирішальні бої: Кожної миті хитнутись могли терези. Почувши повідомлення про те, що Полтавський полк уже в дорозі, гетьман зрадів, але помітив щось сумне в обличчі Іскри й запитав, що сталось. Довідавшись, що засудили на смерть піснярку Марусю, гетьман замислився, обхопивши руками голову. Він звелів взяти свіжого коня, а як Іскра повернувся до шатра, то гетьман подав йому свій наказ у справі Марусі.