Є вірші квіти. Є вірші дуби. Є іграшки-вірші. Є рани.
Є повелителі і раби.
І вірші є — каторжани. Крізь мури в'язниць, По тернах лихоліть — Ідуть по етапу століть.
Оце й увесь вірш, але скільки в ньому глибини, скільки гіркої правди. Знає читач, скільки поетів і письменників в нашій історії пішло по етапу століть і за царського ладу, а ще більше тепер, за радянської влади, скільки пішло за Грати за свої поезії. І такого узагальненого вірша сьогодні у Києві вже не надрукують. Тож не даром свого часу поет Святослав Гордин-ський писав: ... Шлях української літератури густо засіяний трупами, раненими і, ще більше, зламаними морально ...
І, продовжуючи свою думку, погляд на сучасні обставини, Ліна Костенко пише в іншому вірші:
Метушня слабим притаманна, Безголосим властивий галас ... А здобути тяжкі перелоги Можна тільки силою, не зусиллям.
Авторка сміливо далі висміює тих, що не творять справжніх поезій, а лише вміють римувати та писати на актуальні теми, залежно від політичної лінії, диктованої згори. Вона пише дотепний вірш на цю тему, закінчуючи рядками:
Хай метушиться дріб'язок строкатий, міняє шерсть залежно від погоди ... Поете, вмій шукати і чекати! Найкращий вірш ще ходить на свободі.
Своє кредо невгнутости перед небезпекою, тобто не продавати свого сумління за карбованці, поетеса висловила в поезії Доля, яка дечим нагадує її Думу про три камені, що була надрукована ще в другій збірці Вітрила в 1958 році. Авторка намалювала дивну картину, як під небом серед поля продавалися різні Долі. Одні покупці купували Долю за малий гріш, а дехто й за мільйони. Долі самі набивались покупцям, але одна відвернулась від авторки:
— Ти, все одно, не купиш мене, — сказала вона неохоче.
— А може, візьму?
— Ти собі затям, — сказала вона суворо, —
за мене треба платити життям.
А я принесу тобі горе.
— То хто ж ти така? Яке твоє ім'я?
Чи варта такої плати?
— Поезія — рідна сестра моя.
А правда людська — наша мати. І я її прийняла, як закон. І диво велике сталось: минула ніч. Кінчився сон.
А Доля мені осталась. Я вибрала Долю собі сама. І що зі мною не станеться, — у мене жодних претензій нема до Долі — моєї обраниці.
Справді багатомовний і оригінальний твір, ніяк не співзвучний з обставинами, в яких авторка живе.
Глибоко психологічний вірш Гуде вогонь — веселий сатана забарвлений тонким ліризмом, що розкриває душу чи тимчасовий настрій, втечу в самотність самої авторки:
Сама втекла в сніги, у глухомань, щоб віднайти душевну рівновагу. І віднайшла — гірку печаль світань. І п'ю, немов невиброджену брагу.
І жду якогось чуда із чудес. Читаю ніч, немовби чорну книгу. Якщо кохаєш, — знайдеш без адрес оцю хатину за морями снігу ...
В іншій поезії авторка закликає не боятися труднощів у житті, а йти назустріч труднощам, загартовуватися:
Не уникай в путі круговороту, — Хай руки загартуються твої, Бо доведеться плавати і проти, І впоперек стрімкої течії ...
А попадеш у смугу теплих течій, Коли душа розніжиться без меж — Ослабнуть руки і отерпнуть плечі, І вже навряд, чи далі попливеш.
Зануриш серце у блаженну втому. Запрагнеш тільки затишку ... О, ні! Як жити, зачепившись на мілкому, То краще потонуть на глибині.
Цей заклик не задовольнятися животінням говорить сам за себе. До кращих поезій того періоду належать і такі, як Естафети, Храми, Чумацький віз, які часом ніяк не співзвучні з урядовим напрямком соцреалізму. Особливо в поезії Храми авторка ніби наперекір стихії й обставинам, коли йде нищення церков, малює постать відданого будівника храмів. Але, щоб написати такий твір, треба було добре вивчити справу стародавньої техніки, термінологію та всі деталі будівництва храмів чи церков. Тут самий стиль і підбір лексики, архаїзми майстерно оздоблюють рядки цієї чудової поезії: возводив, боговгодний, не во злобі, труждався, воїтель, шеляга, на воз-лоб'ї, непогрішимо, паперті, лик, амфори, бамбиляли, шпіаль-тер тощо. Ось початкові 8 рядків характерні для всієї поезії:
Мій дід Михайло був храмостроїтель, Возводив храми, себто цілий вік. Він був чернець, з дияволом воїтель, Печерник, боговгодний чоловік.
Він був самітник. Дуже був суворий. Між Богом — чортом душу не двоїв. І досі поминають у соборах — Храмостроїтель Михаїл.
Поруч таких глибоких і мудрих поезій є в Ліни Костенко ціла низка поезій суто ліричних, повних ніжности, кохання, краси природи, хвилин своєрідного настрою. Характерним для них буде вірш — В пустелі сизих вечорів:
В пустелі сизих вечорів,
в полях безмежних проти неба
о, скільки слів
і скільки снів
мені наснилося про тебе!
Не знаю, хто ти,
де живеш,
кого милуєш і голубиш. А знаю — ти чекаєш теж, тривожно вгадуєш і любиш.
І я прийду в життя твоє. Тебе, незнаного, впізнаю, як син вигнанця пізнає прикмети батьківського краю ...
Та всі ці здобутки, зіадані вище, написані під час десятирічної відлиги, до бойкоту й нового натиску, подібного до натиску сталінських часів. Минали роки, і тільки один раз Літературна Україна осмілилась надрукувати добірку поезій Ліни Костенко. Га й це, мабуть, треба завдячувати Маргариті Ма-линовській, яка була тоді редактором відділу поезій в цьому видавництві. Але й ця сміливість не минулась їй безкарно: вона скоро стратила цю посаду.
Ішли роки посиленого натиску. Протягом того періоду було сконфісковано дві збірки поезій Ліни Костенко. Одна з них уже була надрукована, тільки не встигла потрапити на полиці книгарень. І от уже в 1977 році, мабуть, під впливом того, що багато поезій Ліни Костенко перекладено й видано збірками в сателітних країнах, а в Польщі один її вірш був покладений на музику й став народньою піснею, у в-ві Радянський письменник неочікувано виходить збірка її нових поезій Над берегами вічної ріки, що має 158 сторінок. Сама назва говорить, що це не пропаґандивні вірші, а такі, що можуть жити вічно, як ріка.
Серед поезій цієї 4-ої книжки нашої авторки чимало рядків присвячено й сучасним темам, зокрема про недавню війну, про сум матерів за синами, що не повернулися з поля бою, філософія буття, трохи інтимної лірики. Вражає своїм змістом, образністю й простотою вже самий перший вірш: