Подібні прихильні рецензії були і в інших двох згаданих часописах. Та, як ми побачили, це не вплинуло на стан справи. Більше того, "Літературна Україна" відмовилась друкувати мовні нотатки Антоненка-Давидовича Ваговиті дрібниці, а видавництво відхилило прийняту вже до друку його повість Завищені оцінки. У цій справі заважило може ще й те, що Антоненко-Давидович написав до "Літературної України" відкритого листа, зверненого до самого міністра освіти, який забороняв друкувати його книжку Як ми говоримо. В тому листі письменник і знавець мови підкреслював, що його книжка
Чи може бути щось подібне в інших країнах, щоб прем'єр-) чи міністр освіти не знав мови свого народу?
була б корисною й йому, міністрові освіти, бо він, як всім ві домо з виступів і промов, не знає допуття української мови.
З того часу книжку, певно, вилучили з книгозбірень, а в крамницях її швидко розкупили.
Тим часом в московському журналі Вопросы литературы за травень 1971 року та в польському науковому квартальни-кові Слявія орієнталіс появились гарні статті на оборону нашого автора. Московський рецензент А . Кузнецов рішуче виступив, полемізуючи з Гр. Колесником. Кузнецов писав, відки-даючи закиди Колесника:
... Б. Антонеико-Давидович, природнъо, не обмежується показом значеннєвих чи стилістичних викривлень літературної мови, він дає свої рекомендацй, цікаві й переконливі. В цьому головний зміст його книжки.
Слово — нічим незамінний матеріял письменницької дгя-льности. Без умілого й обережного поводження з ним неможливе здобуття письменником того, в свою чергу нічим незамінного, що ми називаємо справжньою майстерністю. Вивчення безмежно багатої стихії народньої мови, всіх накопичених по сьогодні скарбів літературної мови було й лишається кращою школою слова.
Таким чином, уже в аспекті суто практичному книжка Б. Антоненка-Давидовича, найстаршого письменника, який давно й активно виступає з статтями й книжками, в яких бореться за збереження краси й чистоти української мови, має найпринциповіше значення.
Відомо, яку важливу ролю в удосконалюванні культури нашої мови грають мовні посібники й словники. Незважаючи на відносно немалі їхні тиражі, ми весь час відчуваємо брак ... Книжка Б. Антоненка-Давидовича, безумовно, належить до числа якраз таких необхідних посібників, потреба в яких не вичерпується, а зростає.
Сьогоднішній літературний процес відрізняється тенденцією, характерною для багатьох літератур Радянського Союзу: поглиблення зацікавленням до минулого, до рідної історії. Така орієнтація розбудила й підвищену увагу до мовної культури різних епох, віддалених від нас тим чи іншим проміжком часу, навіть до мови архаїчної. Та не тільки історичні модифікації рідного слова сьогодні опиняються в полі зору літераторів. Народні говори, діялекти лишаються тими мовними зонами, що приваблюють до себе увагу художника, який шукає ...
Арсенал мови невичерпний: вирази, звороти народньої мови, слова, що вийшли з ужитку, зіпхнуті на периферію мови, раптом повертаються до нас, приносячи нові відтінки до розмовної мови й літературного стилю.
І в цьому пляні, — пише далі Кузнецов, — книжка Б. Антоненка-Давидовича є вельми цікавою. Його власний досвід романіста і новеліста, що гостро відчуває силу слова, сприяє тому, що рекомендації, які пропонує письменник, вільні від всякого шаблону. Правильність вжиття окремих слів і виразів, синонімічність і виразність того чи іншого слова перевіряються в різних контекстах. А цей же контекст завжди високої якости — Шевченко, Франко, Нечуй-Левицький, Леся Українка, Бажан. Гончар, Стельмах ...
Природньо, що рекомендації Б. Антоненка-Давидовича також не є остаточними, ні вичерпними. Пошуки й відкриття нових скарбів — справа захоплива й безмежна, бо невичерпна мова, якою ми розмовляємо й пишемо. Тому видається дивною думка про книжку Б. Антаненка-Давидовича, яку висловив Т. Колесник в газеті "Літературна Україна" з 29-го січня 1971 року. В дослідницьких пошуках письменника рецензент добачив намагання "тенденційно архаїзувати" сучасну українську літературну мову. Докір цілком незаслужений. Бажання письменника дати публіці, яка читає, любить літературу, окремі цікаві приклади слововжитку (далеких, до речі, від усякої архаїзації), якими користувались клясики, бажання зіставити це слововживання з сучасною лексикою, показані Ті коріння — бажання не тільки правомірне, але й закономірне, яісщо брати до уваги різноманітні тенденцй сучасного літературного процесу. Мова Гоголя, Шевченка, Франка лишається з нами, доки будуть жити їхні книжки. Розділити її сьогодні на "архаїчну" й "сучасну" означало б багато умертвити в ній для живого сприймання читача.
І цю переконливу й обґрунтовану статтю А. Кузнєцов закінчив підсумком: Свою мову ми перевіряєм по мові клясич-ної літератури, мові народу. І всяка освітня діяльність в цьому напрямку не може викликати нічого іншого, крім вдяч-ности.
І в цьому рецензент А. Кузнєцов має цілковиту рацію. Він фахово роззброїв напасника в особі Г. Колесника, який виконав наказ проводу Інституту Мовознавства, за яким стоїть вища інстанція. Адже ще в тридцятих роках редакції українських періодичних видань мали таємну вказівку не вживати суто українських слів, якщо є синонім, ближчий до російської мови чи інтернаціоналізм: не друкувати обрій, а горизонт; не відсоток, а процент; не боронитися, а захищатися; не вежа, а башта; не підбор, а каблук та багато інших.
Цікаво, що поруч відгуку на оборону книжки Як ми говоримо в московському журналі Вопроси литературьі, польський журнал Кіаьіа огіепіаііз, ч. 1 за 1972 рік, що його видає Польська Академія Наук, а редагує відомий проф. Вроцлавсько-го університету Мар'ян Якобець, автор кількох вартісних праць про Тараса Шевченка, помістив змістовну рецензію мовознавця Мар'яна Юрковського. Цей квартальник, що виходить уже 31 рік і містить матеріяли на теми слов'янських мов була б корисною й йому, міністрові освіти, бо він, як всім ві домо з виступів і промов, не знає допуття української мови.
З того часу книжку, певно, вилучили з книгозбірень, а в крамницях її швидко розкупили.