Книжка, що має 247 розділів, в популярній формі висвітлює безліч випадків засмічення нашої мови. Кожніго разу автор зіставляє в реченнях приклади хибного й правильного слововживання, подаючи зразки з мови наших клясиків та з народньої мови. Ось низка прикладів, які слова автор радить брати, а які ЕІдкидати: шпиталь, а не госпіталь, відступник, а не відщепенець (рос. отщепенец), плід чи виплід, а не дітище (рос. детище), Юрасик, а не Жора (русизм), катівня, а не зас-тінок (калька з рос. застенок), оборона, а не захист (рос. защита).* Далі: винова краля, а не пикова дама (рос. пиковая дама), передплата, а не підписка (рос. подписка), лицар, а не
* Захист — є слово, але в іншому значенні: захист десиртації або захист від дощу, вітру, негоди; захисний колір.
рицарь (рос. рыцарь), малярський чи мальовничий, а не живописний; захід, а не міроприємство (рос. мероприятие), майдан, а не площа, уподобати, а не облюбувати та багато інших.
Коментуючи невдалі конструкції речень, вказуючи на непотрібні запозичення, автор по черзі переглядає всі частини мови, згадуючи про найхарактерніші помилки та даючи свої поради. Наприклад: злісний чи затятий, минулорічний чи торішній, недостойний чи негідний; коли писати річка, а коли ріка, бо це не залежить від розміру; п'янка чи пиятика, чи гульня, скидка чи знижка або поступка в іншому значенні, талан чи талант; коли танець, а коли танок; благополучний чи щасливий, виключний чи винятковий, надзвичайний; кидатися в очі чи падати, впасти в очі — і таких прикладів з поясненнями автор подає тисячі. Це чудовий порадник для шліфування рідної мови, яка і в нас на чужині ще більше засмічена. Не даром цю публікацію перевидали в Америці аж двоє видавництв.
Та, вертаючись назад, треба згадати, що Антоненко-Дави-дович додав до своєї праці ще й свою передмову — Переднє слово, що є чудовою розвідкою на мовну тему. Говорячи про значення мови в житті кожного народу, у розвитку його культури, він показує, як треба любити свою мову, плекати її, боронити від засмічення, даючи перевагу не словам-заблудам, а тим, що давно живуть у народі, що витримали іспит часу і не потребують дешевої заміни. При цьому він наводить численні вислови про мову, зокрема про нашу українську, багатьох письменників, діячів культури як своїх, так і чужих. Наприклад, француз П'єр Шевальє у своїй книжці Історія війни козаків проти Польщі, надрукованій у 1663 році, писав про мову козаків: Вона дуже ніжна і сповнена пестливих висловів та надзвичайно тонких зворотів. А німецький поет Фрідріх Боденштедт у середині 19-го стол, так захопився нашими піснями та історичними думами, що вивчив українську мову і переклав німецькою мовою багато цих пісень і дум, видавши згодом антологію Поетична Україна. У передмові до того видання він писав з піднесенням про пісню і мову українського народу, вважаючи їх за досягнення народів усього світу. А український і російський учений І. Срезнєвський сказав про українську мову: Сила людей переконана, що ця мова є одна з найбагатших мов слов'янських, що вона навряд чи вважить богемській щодо рясности слів та висловів, польській щодо барвистости, сербській щодо приємности, що це мова, яка навіть у вигляді необробленому може стати нарівні з мовами обробленими гнучкістю й багатством синтаксичним, мова поетична, музична, мальовнича.
А відомий російський артист Л. В. Собінов, приїхавши на гастролі 1926-го року до Харкова, де він співав у опері Вагнера партію Лоенгріна, записав таке своє враження від україн-
Борис Антоненко-Давидович. Приблизно 25 років.
ської мови: Коли я одержав переклад Лоенгріна українською мовою й тоді ж, сівши за рояль, проспівав знамените звернення до лебедя, я мимоволі закричав: "та це ж бо звучить зовсім по-італійському: гарно, звучно, благородно й поетично".
Б. Антоненко-Давидович цитує багато гарних висловів про нашу мову, а в одному місці згадує вислів і відомого сучасного письменника про людей байдужих до своєї мови: Людина, байдужа до рідної мови, — дикун. Вона шкідлива своїм єством уже тому, що байдужість до мови пояснюється цілковитою байдужістю до минулого, теперішнього і майбутнього народу.
Як бачимо, книжка Б. Антоненка-Давидовича Як ми говоримо — це одно з кращих сучасних видань на мовну тему в розумінні популярносте викладу, практичносте і надзвичайно глибокого знання всіх найтонших нюансів української мови. Тож, здавалося, таке видання мало б бути сприйняте і знавцями, і критикою та відповідними установами^ великою радістю і захопленням. Але не так воно було в дійсності.
Автор подав рукопис книжки до в-ва "Радянська школа". Але книжка там не вийшла, бо її заооронив тодішній мінх-тер освіти Петро Удовиченко, який, як довідуємося з преси, сам допуття не знає української мови, як і сучасний прем'єр України Щербицький*. Тоді автор подав рукописцісї праці ді в-ва "Радянський письменник", де книжка й вийшла після низки ускладнень і перешкод. На цьому виданні позначено, що тираж книжки 65.000, та ледве вуло надруковано 15.000, як у київській "Літературній Україні" (за наказом згори) з я-вилась неприхильна стаття вченого секретаря Інституту Мовознавства, Григорія Колесника. Рецензент закинув авторові багато гріхів. Згадавши лише кількома словами про позитиви книжки, всю статтю спрямував проти вигаданих недоліків, найголовніші з яких полягали в тому, що нібито Б. Антоненко-Давидович підносить до ранту нормативних слів... вузькі діалектизми, що намагається тенденційно архаїзувати лексику сучасної української мови. Після такої рецензії тираж книжки відразу обмежили до 15-ти тисяч, які вже були надруковані.
Правда, нісля цієї горезвісної рецензії співробітника Інституту Мовознавства, з'явилися на Україні три позитивні рецензії: в Сумах, Житомирі та в Дніпропетровську. Дніпропетровська газета Прапор юности надрукувала рецензію доцента державного університету Ф. Білецького та письменника І. Шаповала (автора цікавої жнижки про акад. Дмитра Явор-ницького В пошуках скарбів), які високо оцінили працю Анто-ненка-Давидовича. Рецензенти підкреслили, що ім'я автора цієї жнижки добре відоме, як ім'я визначного радянського письменника, автора багатьох збірок оповідань, повістей і роману За ширмою.