– Та все ж вам властиво забувати. Так ви і тупцяєте: два кроки вперед, один – назад.
– Можливо. Однак забуте не обов'язково зникає назавжди. В один чудовий момент – гоп, і вискочило, наче троль з табакерки.
– Між людьми та ангелами пролягла величезна різниця. Ми не знаємо, як можна щось забути, і так само не знаємо, як можна щось згадати. Нині я знаю нітрохи не більше, аніж дві тисячі років тому. За цей час людський розум незмірно подорослішав. Не всім ангелам до вподоби така різниця.
– Я й не гадала, що ви буваєте заздрісні.
Ангел засміявся:
– Проблема лежить не так уже й глибоко.
– А ваші думки бувають глибокими? Дідусь інколи каже, що його навідують дуже глибокі думки.
Ангел похитав головою:
– Через те, що наші думки лежать на самій поверхні свідомості, нам ніколи не судилося зазнати втіхи від якогось несподівано глибокого міркування. У нас немає, подібно як у вас, пограниччя, наша свідомість не пливе розбурханим морем, де думки, наче вгодовані риби, то забуваються, то знову виринають з глибіні.
– Ти казав, що ангели не сплять…
– Так, ми ніколи не спимо, тому нам і не сняться сни. Як ти відчуваєш сон?
– Я нічого не відчуваю.
Він коротко кивнув:
– Точнісінько так я не відчуваю, як витаю у повітрі чи яка на дотик снігова грудка…
– Сон – це, до певної міри, думання, – сказала Сесілія. – Або бачення. Або ж те й інше водночас. Коли ми спимо, то не визначаємо наперед, що думати чи бачити.
– Поясни детальніше.
– Коли ми спимо, голова думає собі сама. От тоді й можна говорити про справжній театр. Час від часу я прокидаюся і згадую, що мені снилася ціла вистава або ж фільм.
– Який ти сама й створила, ще й усі ролі граєш сама.
– Маєш рацію.
Ангел захопився розмовою:
– Можна сказати, клітини мозку демонструють фільм одні одним. Та водночас фільм сидить на останніх рядах кінозалу і бачить себе на екрані.
– Нічого собі! "Клітини мозку демонструють фільм одні одним…" Я наче бачу це перед собою.
– Бо уві сні ви є водночас зірками кіноекрана та публікою. Хіба не диво!
Сесілія відхилилася на подушку:
– Мені не дуже подобається ця тема розмови.
– І все ж цікаво. Ти свідок цілого феєрверка думок та образів всередині своєї голови, хоча й не підпалила жодної із безлічі ракет. Усе це – наче безкоштовна вистава.
Мала кивнула:
– Вистава може бути страшенно веселою, та може бути й сумною, бо нам не завжди сняться приємні сни. Можуть снитися жахи і всяка бридота…
Тепер у голосі ангела звучало розуміння:
– Шкода, що вам доводиться мучити себе. Ідеальним варіантом у ситуації була б можливість вийти зі сну, який вам не до душі. У кінозалі неодмінно мусить бути аварійний вихід. Але оскільки ваша душа і є тим кінозалом, – до того ж вона визначає увесь репертуар, – то неможливо. Бо ніяк не втекти вам від своєї ж душі. Сам себе не вхопиш за хвоста. А може, саме тому ви так і чините. Кусаєте себе за хвіст, а тоді плачете й кричите від страху й болю.
Сесілія почала гризти нігті:
– Не хочу, щоб так було. Але ж я не можу собі замовити лише приємні сни. Доводиться миритися з тим, що є. Після довгої ночі я пробуджуся і уявлятиму, наче була на Кріті. Я справді там перебувала під час сну, бо уві сні здається, ніби ти там, де відбувається сон.
Аріель розглядав дівчинку своїми ясними сапфіровими оченятами:
– Ось воно!
– Що?
– Зачекай хвильку! Чи сниться вам, ніби ви літаєте або проходите крізь зачинені двері?
– Уві сні все може статися. У кожному разі, майже все. Мені для цього й не обов'язково спати. Я можу літати в думках, пурхати по всьому будинку… або податися до чужих країв. Одного разу мені снилося, мовби я на Місяці. Маріанна і я знайшли космічний корабель за старою молочною фермою, натиснули кнопку і злетіли у космос.
Аріель знову звився під стелю. Зробивши невелике коло по кімнаті, він опустився на стілець перед ліжком.
– Тепер усе поскладалося на поличках, – мовив він.
Сесілія замотала головою:
– Нічого не розумію.
Він вказав на її чоло:
– У думках ви здатні робити те, що ангели роблять усім тілом. Уві сні ви робите те ж саме у своїх головах, що ангели роблять у цілому Божому творінні.
Сесілія трохи розгубилася:
– Ніколи не думала…
– Та це ще не все, – продовжував ангел. – Уві сні вам ніщо не зашкодить. Ви такі ж невразливі, як і ангели в небі. Усі ваші видива – чиста і ясна свідомість, і п'ять відчуттів тут ні до чого.
Тут Сесілії зблисла зовсім свіжа думка. Вона випросталася у ліжку й сказала з твердим переконанням у голосі:
– Тоді, можливо, наша душа безсмертна! Така ж безсмертна, як ангели на небі.
Аріель ухопився за слово:
– Тепер ти трохи краще розумієш, як це – бути ангелом. Хоч ми й говорили здебільшого про людей з плоті і крові, однак ти зуміла дещо збагнути у небесних речах. Бо небо відображається в землі, наче в дзеркалі.
Дівчинка невгавала:
– А душа божественна, чи не так?
Він не відповів, і Сесілія вирішила, що повинна будь-що його втримати, аби він не зник:
– Ти обіцяв мені багато розповісти.
Аріель кивнув:
– Однак саме цієї миті твоя мама йде з вітальні нагору. Я заховаюсь у дзеркалі.
Сесілія озирнулася по кімнаті:
– Про яке дзеркало ти весь час говориш?
Ангел зліз зі стільця і покрокував підлогою. З кожним кроком він наче розчинявся у повітрі. Зникнувши зовсім, сказав:
– Усе Боже творіння – дзеркало, а всесвіт – загадка.
7
Минуло багато днів, а ангел Аріель усе не з'являвся. На стільці біля Сесілиного ліжка завжди сидів хтось із родини. Христина відвідувала її майже щодня, хоча мама й бабуся самі навчилися робити уколи. Не завжди Сесілія могла визначити, який нині день або яка пора дня й ночі. Коли вона трохи чулася на силі, то записувала кілька нових думок у китайський записничок.
Лижі й саночки стояли прихиленими до стіни батьківської спальні. Усе ще була зима і лежало багато снігу. Сесілія твердо вирішила одужати до того, як розтане сніг. Їй духу не вистачить чекати знову цілий рік, аби стати на лижі.
Вона ніколи нікому й словом не обмовилася про Аріеля. Він не мав жодного стосунку до решти родичів. Хоча Сесілія й була членом родини Скутбю, чулася вона, однак, людиною, яка стояла сам на сам із собою поміж небом та землею.