– В усіх передуманих тобою думках, в усіх твоїх спогадах.
Сесілія усе намагалася визирнути у вікно, а ангел говорив далі:
– Чудове, напевно, відчуття – бути живим мозком у всесвіті. Наче власний маленький універсум знаходиться в середині великого універсуму. Бо у твоєму мозку стільки ж маленьких атомів та молекул, скільки зір і планет у космосі…
Дівчинка перервала його розповідь:
– До найпотаємнішої моєї думки, певно, так само далеко, як до найвіддаленішої зірки у всесвіті.
Аріель кивнув:
– Різниця лише в тому, що мозок свідомий самого себе. Він завжди здатний оцінити власну діяльність. Таке неможливе на небесах. Та й всесвіт не може сказати про себе: "Я – це я". Для цього всесвітові необхідна допомога людини.
Вона переможно усміхнулася:
– Тут я з тобою погоджуюся: справді суттєва різниця.
– Але ти все ще не пояснила, як відбувається "згадування".
– О, зовсім забула.
– Як цікаво.
– Що тут цікавого?
– "Зовсім забула". Може ліпше розкажеш, що таке "забувати".
– Просто вилетіло з голови.
– "Просто вилетіло з голови!" – повторив Аріель, намагаючись наслідувати ще й голос Сесілії.
– Але, буває, забуте зненацька знову виринає. Часом сидить на кінчику язика.
– На кінчику язика?
– Так кажуть.
– Ніколи б не подумав – язик – і має щось спільне зі спогадами. Може, ще скажеш, що й слова можна скуштувати на смак точнісінько, як і полуниці?
Сесілія засміялася.
– Здається, я знаю відповідь, – сказала вона. – Коли мене ніхто не відволікає, думка, звичайно, вигулькує сама. Дідусь каже, ніколи не треба перейматися тим, що думка втекла…
– Чому ж ні?
– Вона наче риба, яка зірвалася з гачка, відпливає собі на глибину, а повертається ще вгодованішою.
– Тоді вони мають рацію.
– Хто?
– Та деякі з наших ангелів, котрі полюбляють казати, що нам ніколи не збагнути земних речей. Але мені не хотілося з тим миритися. Я завжди намагався зрозуміти, що це таке – бути людиною з плоті і крові.
– Не знаю, чи зможу тобі допомогти, бо я сама цього не розумію.
Аріель спурхнув з ліжка і став підніматися догори. Отак літаючи кімнатою, він ні на мить не вмовкав:
Пригадуєш слова, які я сказав тобі, коли ми вперше зустрілись?
Сесілія задумалася:
– Ти сидів на підвіконні, це точно. А от що ти сказав, не певна, чи пам'ятаю.
– "Не певна, чи пам'ятаю…"
– "Привіт!" або щось подібне.
Ангел похитав головою. Запала довга мовчанка. Нарешті Сесілія замахала руками:
– Хвильку! Воно у мене на кінчику язика…
– Мусиш його сплюнути, доки воно знову не "вилетіло з голови".
Аріель сів на підвіконня, як і того першого разу коли показався їй наяву. Сесілія глянула на нього і сказала:
– Ти запитав, чи добре я спала.
– Вітаю!
– Це було не так уже й важко!
– А я став свідком великої містерії. Я спитав чи ти щось пригадуєш, а ти відповіла, що забула. Вилетіло геть – і все! Але коли ти не можеш щось згадати, де перебуває те, що ти забула?
Сесілія розвела руками:
– Справді, дивні речі з нами відбуваються. Деколи мені раптом щось спадає на гадку.
– Звідки ж воно спадає?
– З голови.
Аріель довго обмірковував почуте:
– А куди впадає?
Сесілія засміялася:
– До голови.
– Отже, з голови до голови. Зваж, ми весь час говоримо про одну і ту ж голову. Але ж ви не тільки бачите і чуєте те, що пригадується і забувається, щоб потім знову пригадатися. Мозок діє ще й на власний розсуд. Це якраз процес "думання". Це так само, як маленькі камінці на безмежному пляжі починають самі перекочуватися уже без допомоги хвилі.
Сесілія знову засміялася:
– Спробую собі уявити, як вони розприскуються навсібіч!
– Якусь думку, мірковану тобою, – наприклад, про різдвяну ялинкову зірку, що зникла, – можна відсунути на якийсь час, а тоді знову повернути ії з підсвідомості. Ти ніби перемотуєш запис свідомості назад, щоби знову повернутися до тієї самої думки. Переконаний, до вас часто повертаються старі думки, про які ви уже довго-довго не згадували.
– Однак думка виринає сама собою. Не завжди вдається визначити наперед, що згадувати, а що забувати. Часом думається про речі, про які зовсім не хочеться думати. Іншого разу заговорюємося, тобто говоримо те, чого, власне кажучи, зовсім і не думали. Інколи складається страшенно незручна ситуація.
Ангел Аріель сидів на підвіконні і все похитував своєю блискучою голівкою.
– Цього, напевно, я й боявся, – мовив він.
– Чого?
– У вас не одна душа, на відміну від нас. Можливо, їх дві або й більше. Бо як інакше пояснити, що ви думаєте про речі, про які аж ніяк не хочеться вам думати.
– Не знаю.
– Такі небажані думки керовані чимось іншим, ніж вашою свідомістю. Це приблизно, як у театрі, де ви не маєте нінайменшої уяви, яку п'єсу гратиму наступного разу.
– Гадаєш, душа – це той самий театр, а актори – розмаїті думки, котрі з'являються на сцені і грають різні ролі?
– Щось схоже на це. У кожному разі, у театрі свідомості багато приміщень, а ще багато різних сцен.
Аріель здійнявся з підвіконня, зробив велику дугу над кімнатою і опустився у ногах Сесілиного ліжка.
– Постарайся описати свої відчуття в голові, коли ти думаєш.
– Я нічого не відчуваю.
– Може, якісь лоскотки, коли думаєш про щось веселе? Або ж біль, коли думки сумні й похмурі?
– Справді, від веселих думок мені лоскоче, а від сумних, мабуть, боляче. Але усе це я відчуваю не в голові. Відчуває душа, а душа – зовсім не те саме, що голова.
– Напевно, трохи сверблять нервові волокна, – докинув ангел.
Сесілія кинула на Аріеля допитливий погляд:
– Може, хочеш сказати, що ангели ще й думати не вміють?
– Так воно і є. Ангели ж бо не мають права брехати.
– Ну, це вже занадто!
– Ми думаємо інакше, аніж люди з плоті і крові Нам не треба "розмірковувати", аби знайти відпо – відь на якесь запитання. Усе, що ми знаємо, і усе, що можемо знати, є відразу у свідомості. Бог наділив нас здатністю розуміти дрібку від свого великого творіння, але не все. Про те, що ми не знаємо, нам слід мовчати.
Сесілія якийсь час обмірковувала усе, щойно почуте.
– Ні, у нас все не так. Ми постійно докладаємо зусиль, аби розуміти щораз більше. Щоразу несподівано зринає щось нове. Наймудріші одержують за свої відкриття Нобелівські премії, якщо ті відкриття, звичайно, мають велике значення для всього людства. Росте наше тіло, і наші знання також ростуть.