Юзьо поцілував маму в руку.
— Треба було на то тата перше приготовити, а ти зачав так просто з моста... Тато, як знаєш, упертий... не легка буде тепер справа.
— Мамо, я без неї жити не можу...
— Котраж то називається Вандою, бо я обі виділа в костелі... старша чи молодша?
Зітхнув.
— Старша.
— Гарна дівчина... Але вона либонь твоя ровесниця, то для тебе трохи за стара...
— Мамо, я без неї загину! — лепетав Юзьо крізь сльози.— Помагайте мені, бо смерть собі зроблю...
Міхаліна своїм жіночим почуванням розуміла правила любови ліпше, ніж Михась. Любов сина взяла її за серце і вона рішилася помагати йому.
Через кілька днів ходили всі як сновиди. Один Стефаньо був веселий, бо про ніщо не знав.
Міхаліна не говорила ще нічого; ждали, поки чоловік успокоївся. Вибрала трохи ясніщу хвилю і каже до чоловіка:
— Слухай, Михасю, поговорім о тім розважно.
— О чім?
— Та о Юзевім весіллю..
— Як-що то весілля має бути з тою якоюсь Вандою, то хіба аж по моїй смерти...
— Михасю! лиш не так горяче.. Не знаєш дівчини, не видів її, а таке говориш...
— Не потребую її видіти. Знаю, з якого гнізда птиця, то досить для мене!
— Та чиж то конче мусить бути проста шляхтянка? Як трохи більше знає, то і Юзеві і нам буде милійше...
— Я того не кажу. Найби і попадянка, аби не та Ванда... Знаю, який батько, а яблоко не далеко від яблоні відкотилося...
— Тай про батька не можна нічого злого сказати... бодай я нічого не чула... Шляхта його хвалить...
— Бо дурна! Він її трує своєю лисячою солодкістю тай всі потуманіли. Насамперед... який він піп, як з попами не жиє? Який би я був шляхтич, як би я шляхти цурався.
" — Бо тоті попи не такі... ріжні бувають...
— Нехай і так, але тримаються купи і то мені подобається. Але це би ще дурниця... Він грає в карти!
— Або то люди в карти не грають?
— Фальшивими картами? — крикнув Михась і луснув кулаком о стіл.— Був же ізза того процес і одного шляхтича, його спільника, навіть засудили, а він солоденький, викрутився... І я би мав мого сина там женити?.. Тобі здається, що я ось тут сиджу і нічого не знаю?
— Ти ж ніколи мені того не говорив...
— Бо мені не треба було! Тай тепер-би не говорив, якби ти мене за язик не тягла...
На тім бесіда урвалася.
Міхаліна втратила всю надію на успіх. їй було жаль дитини і хотіла синові відрадити.
— Зле, Юзю! Тато має важні причини, що не хоче позволити. Той твій Бичанський має бути шулєр, що фальшивими картами грає...
Юзя те ніяк не відстрашило. Йому також не подобалося, що його будучий тесть грає в карти, але він прецінь з ним жити не буде, а дочка в карти не грає.
— Що вона, мамо, тому винна, що її батько не такий, як треба?
— Воно правда, але таки не випадає тобі з такими людьми недоброї слави дружитися...
— За пізно мамо! серце не навчити,— сказав понуро Юзьо.
Зараз слідуючої неділі Юзьо, не кажучи нікому нічого, махнув до Чорнилини.
— Щож там доброго чувати, мій дорогий зятю? — привитав його о. Юліян.
— Зле чувати,— відрік Юзьо.
— Може тато не віддав вам хати?
— Віддав, се не те.
— Може реклямацію відкинули?
— Ні, реклямація є.
— Певно суд не хотів вас зробити власновіль-ним...
— І то ні, я вже власновільний.
— Тато не хоче ніяк позволити на моє подружжа з Вандзею.
— Це дрібниця, коли тільки ви схочете...
— Яким же способом?
— Зовсім простим. Ви власновільні, і тато не має права вам боронити женитися.
— А як не хоче поблагословити?
— Поблагословить, коли побачить, що нічого не вдіє...
Юзьо пізнав в мить хитрість о. Юліяна. Отже то до того він намовляв його до виєднання собі власно-вільности, хоч так обернув річ до гори дном... Перше Юзеві здавалося, що о. Юліян тільки для того намовляв його старатися о власновільність, бо по заручинах тато не освободив би його, а держав би під своєю рукою. Тепер Юзьо зміркував, що значить бути власно-вільним і нащо воно може придатися... Така хитрість о. Юліяна його налякала Зараз і совість обізвалася о своє. Це, що він так хитро підійшов рідного батька, не годилося з його поглядами на гонор.
— Мені страшно йти з батьком на перебій,— сказав він.— Батько в найліпшій вірі зробив мене пов-нолітним, то воно було би не гонорово...
— Не гонорово, але здорово... Скажиж мені, як тут інакше зробити?
— Ждати!
— Га, коли так,— каже о. Юліян, ударяючи себе по полах,— то ліпше було не зачинати. Я не маю жадної поруки, що ви додержите слова через чотири роки, чи кілько там... Вандзю видам, за кого трафиться...
О. Юліян знав, що ударяє найтящим тараном.
— Алеж отче, присягаю вам, що лише Вандзя буде моєю... слова я не зломлю!
— Так говорите, бо ви ще молоді, але я не можу з своєю дитиною грати в льотерію...
Юзьо був в розпуці.
Вандзя прислухувалася з другої кімнати тій важній розмові і длятого увійшла аж як розмова скінчилася.
— Що тут такого сталося? — запитала подаючи Юзеві руку.
— Що сталося? — каже о. Юліян,— нічого... Ми були дуже недотепні, що діло почали з малолітним... Батько пана Юзефа не позволяє, щоб він з попа-дянкою женився...
— Ох! нещаслива я! — заголосила Вандзя, закриваючи лице руками.
— Вандзю! треба мати розум! — говорив батько,— ми всі тут винуваті, а пан Юзеф до того ще ма-лоліт'ний...
— Який малолітний? — обзивається Юзьо, бо ті слова зачепили його амбіцію.— Маю прецінь декрет, що я вже власновільний.
— Але з того декрету не хочете користати, а так роблять лиш недолітки, що не вміють вихіснувати свойого права... На що то було зачинати? — говорив о. Юліян уже з докором.— Ви запропастили долю дівчині... а то не по шляхотськи...
— Але ж хочу женитися! — замітив Юзьо.— Без панни Вандзі мені життя немає...
— Та як женитися, проти волі батька?
— А хоч би і проти волі! Як не буде по доброму, то так мусить бути!
Тимчасом Вандзя сиділа на канапі і руки ломила в розпуці.
— Ах! я нещаслива! бодай би я була дитиною умерла.
— Панно, Вандзю, не плачте, бо згину... Все зроблю для вас, для вашого щастя... Аби я мав у світ за очі піти, щоби лише з вами...
— На то я би знов не позволив! — каже о. Юліян.— Я мушу мати свою дитину все на оці...
Юзьо уговорював Вандзю, як міг. Цілував її по руках, лепетав:
— Вандзю, Вандечко! не кровав мого серця. Усьо буде добре... я тата ублагаю...