— Знаєш, може би воно й добре було... От Шевко доробився на тім маєтку, і тепер мало що мені не дорів-нує... Але шельма той Юзик! Чому він мені цього не сказав?... Він до того буде добрий, бо ощадний і не піяк. Видно будуть з нього люди... На коньох розуміється добре; впрочім і я йому дещо пораджу... Може зробити гроші...
Другої днини поїхав Михась до суду і там поробив потрібні кроки, щоби Юзя зробити повнолітним. Прикликали Юзя і переконалися, що то чоловік розважний та доспілий. Не було перешкоди.
Тимчасом Михась подав о реклямацію сина. Мимо того Юзьо мусів ставитися під міру. Комісія не могла натішитись так гарно збудованим чоловіком, а Михась, сидючи при цій комісії не чувся з радости, що має такого гарного сина. Юзя записали до кінноти, бо самий до неї просився. Але реклямацію при-ймили, бо Михась виказався, що Юзьо господар на своїм грунті.
Коли Юзьо доніс о. Юліянові, що і ця перешкода вже усунена, старий аж поклепав його по плечі.
— Тепер можеш поговорити з татом і робім весілля... Про решту, що буде потрібно, я самий з паном Міхалом поговорю...
Однаково Юзьеві не без причини здавалося, що тепер приходить найважнійша перешкода. Нераз, він зачував, як батько бажав собі, щоби його невісткою була шляхтянка з доброго дому, котраб на усьому розумілася, та не цуралася ніякої роботи. Правда, що Вандзя також гербова шляхтянка, але усеж таки у чужому гнізді вихована... Будь що будь — треба було і ту перепону переломити.
Одного разу стояв Михась з Юзем на городі і приглядався, як до Юзевої хати прибивали майстри вікна.
— Ну, сину, уже і власну хату маєш; требаби тобі лише жінки...
— Я, тату, саме гадаю женитися...
— Добре маєш! Найліпше оженитися за молоду...
— Я хотів з татом про це говорити...
— Дуже добре, говорім! З кимже ти гадаєш женитися, чи ти вже вибрав, чи ні?
— Вже вибрав.
— От гаразд! Говори, котра... Певно мій син добрий смак має...
— Я беру панну Вандзю, дочку о. Юліяна Гримали Бичанського з Чорнилини Великої...
Юзьо виговорив ці слова одним духом, щоби придавити сильні удари серця.
Михась, почувши ці слова, опустив руки. Похитав головою і каже:
— То, сину, не для тебе пара. У нашому роді ще не було попадянки, а до того щей Ванди, і не буде!...
— Але прошу тата, вона така шляхтянка, якби й ми... гербу Гримала...
— Най вона собі гримає, як хоче, але моєю синовою вона не буде. Я там на її лєгітімацію не дивлюся, але то не нашого крою шляхта... Нехай би там і попадянка, але чорт з такими попадянками, що Бандами звуться... Ванда — то була якась княгиня польська, а наших, українських Вандів нема...
Тепер з черги зачудувався Юзьо. Того він ніколи не чув. Зараз доміркувався, що то вплив пишневець-кого священника, до котрого Михась часто заходив.
І справді, Михась жив добре з пишневецьким паро хом тай стояв під його впливом, як і усі пишне-вецькі хлопи. Через те Михась не хотів ані чути про польське повстання, з котрим закутянська шляхта більше менше симпатизувала. До Михася з першу заїздили якісь чужі пани, заїздили і дооколичні дідичі, котрі старалися замотати шляхту до своєї справи... З Закуття навіть пішло двох-трох шляхтичів до повстання; другі, як Шевко, належали до повстанчого комітету, переховували у себе повстанців, переховували й зброю... Михась, за порадою пишневець-кого священника, про це чути не хотів. "Дайте мені, панове, святий спокій! Хіба хочете, щоби я брав фузію, чи що там, та йшов на Москалів? Колижбо з мене нездарний стрілець".— "Того ніхто від вас не вимагає, але усе ви моглиб помогти і грішми і ще дечим".— "Мої гроші, панове, в земли, бігме! у господарстві... зза шкіри їх не вилуплю, а помагати вам ніучому не можу, бо я між хлопами сиджу, а вони знають кожний мій крок... наробили би біди і мені і вам... Таким способом Михась спекався непрошених гостий. О значінні і цілях повстання поучив Михася пишневецький парох, котрий йому говорив що: "Українцям не інтерес мішатися до чужих справ..." Від нього то Михась знав і за Ванду...
— Тату! — сказав з жаром Юзьо,— я її страх люблю! я без неї жити не можу...
— Нічого тобі ані раз без неї не станеться... Пожди трохи то й забудеш, бо ти ще молодий... На таке подружжя я не дозволю ніколи!
— Тату, не робіть того! благаю вас... Я згину!
— Було зі мною перше о тім поговорити, то було би так далеко не зайшло... От синочок! Я гадав, що він між шляхту їздить, а він якимсь там Вандам зазирає в зуби...
— Таточку! — молив Юзьо, складаючи руки,— я її мушу взяти!
— Тоді її візьмеш, як на моїй долоні волосся виросте... Ось маєш віз і перевіз! Тай не лізь мені більше з тим в очі,— мовив уже сердито Михась, почервонівши, як буряк,— бо візьму за гичку і випарю, як за то твоє економство... тямиш? Я би тобі зараз тепер записав лік, колиб ось люди не дивилися на нас...
— Тату! змилосердіться, надімною!
— Йди до дідька, бо бігме випарю! В моїм роді ніякої Ванди ще не було... На таке подружжя я не дозволю...
Михась пішов у хату, трясучись зі злости. Міхаліна не знала, з чого це, бо Юзьо ще не говорив про те з нею.
— Уяви собі того ледаря, ту мою гризоту! — почав Михась.— Шельма хоче женитися з попадянкою, та ще з якою? З якоюсь зателепаною Вандою!...
— Хто такий?
— Хто? Твій Юзуньо велебний! Я гадав, що він до шляхти заїжджає в Чорнилині, а його той старий лис... той солоденький Бичанський засилив... О! Гримала!...
шляхтич!... бодай тобі гримало в голові, як в жорнах.., А диви! захотілося циганові марципанів...
— Я чула,— замітила Міхаліна,— що то дуже порядний чоловік...
— Може кому порядний, мені ні. Хіба тому порядний, що в костелі казання говорить та панам лижеться... Я його ліпше знаю. Він шляхту розпиває, зі шкіри лупить та картами ограблює... Знаю я тую птицю!
Михась такий був сердитий, що годі було з ним більше сперечатись. Міхаліна відложила це на ліпший час. Поки-що хотіла поговорити з сином.
Юзьо ходив по обійстю сумний, як хмара, коли до нього надійшла мати.
— Сину мій, сину! чи я собі на то заслужила, щоби ти передімною таку важну річ таїв? — почала Міхаліна з докором, трохи не розплакалась.
— Даруйте мені, мамо, що так сталося. Я хотів з вами про це поговорити, та нині тато сам зачав за жінку тай так прийшло до того.